Альфонс Доде - Тартарен Тарасконський

І так у всіх. Двічі або тричі на тиждень тарасконці ходять одні до одних у гості і виспівують там романси. Завважте – одні й ті самі романси! Жодному тарасконцеві ніколи не спадало на думку, ніколи не кортіло заспівати щось нове. Це священна родинна спадщина, яку батько заповідає синові. Навіть більше: ніхто ні в кого романсів не запозичує. Не дай боже Костекальдові заспівати романс Безюке, а Безюке – романс Костекальда. І ви гадаєте, що за сорок років ті романси набридли? Анітрохи! Кожне тримається свого романсу, і всі вдоволені.

Тартарен і тут, як і в стрільбі по кашкетах, держав першість. І знаєте чому? Тому, що в нього не було свого романсу. Тому, що всі романси він уважав своїми.

Всі!

Проте й сам дідько не домігся б того, щоб Тартарен їх заспівав. Пересичений успіхами, тарасконський герой волів сидіти вдома за якоюсь книжкою на мисливський сюжет або проводити вечори в клубі, а не красуватися біля німського фортепіано при світлі двох тарасконських свічок. Брати участь у цих вечірніх концертах? Тартарен вважав, що це нижче його гідності. Однак траплялося, що він мовби випадком заходив до аптеки Безюке, коли там співали під фортепіано, і після невідступних благань згоджувався проспівати із старою пані Безюке відомий дует з «Роберта Диявола». О, хто цього не чув, той не чув нічого! Принаймні я, поки й віку мого – нехай навіть я проживу сто років! – не забуду, як великий Тартарен урочисто підступав до фортепіано, спирався на нього й корчив гримасу, силкуючись надати своєму добродушному обличчю, осяяному зеленавим світлом скляних куль аптечної вітрини, сатанинського, жорстокого виразу Роберта Диявола… Усі гості здригалися: зараз буде щось незвичайне…

На мить западала тиша, а потім стара пані Безюке, приграючи сама собі, починала:

Проспівавши це, вона казала пошепки: «Тепер ви, Тартарене», – і Тартарен Тарасконський, простягши руку, стиснувши пальці в кулак і роздимаючи ніздрі, тричі промовляв своєю тарасконською говіркою, і голос його відлунював громом у надрах фортепіано:

І Тартарен знову рикав:

На цьому все кінчалося.

Як бачите, дует був короткий, але в Тартарена це виходило так сильно, гарно, так по-диявольському, що всі слухачі здригалися від жаху, а тоді знову починали вмовляти Тартарена, і він нарешті іще кілька разів повторював:

Після цього він утирав змокріле чоло, всміхався до дам і підморгував чоловікам.

Насолодившись успіхом, він ішов у клуб і там, розмовляючи з кимось, недбало кидав:

– Співав оце в Безюке дует з «Роберта Диявола»…

І він сам у це вірив – ось що найдивніше!

Завдяки своїм розмаїтим талантам Тартарен здобув у Тарасконі та його околицях глибоку повагу.

Хоч вірте, хоч ні, але цей чолов’яга зумів зачарувати геть усіх.

Армія в Тарасконі була за Тартарена. Бравий командир Бравіда, відставний начальник полкової швальні, казав про нього: «Він у нас відчайдух!» А кому ж і знатися на відчайдухах, як не Бравіда – кого тільки він свого часу не обмундировував!

Судовики теж горою стояли за Тартарена. Голова суду, старий Ладевез, не раз казав на засіданнях: «Оце-то вдача!»

Любив Тартарена і народ. Його могутня статура, велична хода, повадка бойового коня, який не боїться найстрашнішої стрілянини, слава героя, що її він зажив не знати де й чому, те, що він повсякчас роздавав то штурхани, то дрібняки малим чистильникам взуття, які від рання до смеркання сиділи під його хвірткою, – усе це зробило з Тартарена такого собі місцевого лорда Сеймура, улюбленця тарасконських ринків. Коли в неділю ввечері Тартарен повертався з полювання – у туго підперезаній фланелевій куртці, з подірявленим кашкетом на цівці рушниці, – вантажники на пристані шанобливо вклонялися і, моргаючи на його могутні біцепси, захоплено шепотіли:

– Оце силач! Він має подвійні м’язи!

«Подвійні м’язи!» Таке почуєш тільки в Тарасконі!

Та попри всі свої таланти, попри «подвійні м’язи», загальну любов і високу повагу бравого командира Бравіда, чи то пак відставного начальника полкової швальні, – повагу, яка звеселяла Тартаренове серце, – попри все те наш герой не був щасливий. Життя в маленькому містечку гнітило його, він задихався… Великий тарасконець нудив світом у Тарасконі. Бо й справді: що там та стрільба по кашкетах, що там те судочинство у зброяра Костекальда для такої героїчної натури?! Для відчайдуха, який марив битвами, грандіозними ловами, смерчами та ураганами, який подумки гарцював у пампасах, мандрував безкрайніми пустелями?! Абищиця!.. Бідолашний великий муж! Так можна було геть ізнидіти, захиріти…