Роберт Стівенсон - Острів Скарбів / Treasure Island

– Заходь, заходь! – кричав він, лаючи своїх товаришів за недостатню швидкість.

Четверо чи п’ятеро вбігло до будинку, а двоє лишилося на дорозі з клятим сліпцем. Кілька хвилин тривала мовчанка, потім пролунав вигук здивування, і хтось загорланив зсередини:

– Біллі мертвий!

Але сліпий знову вилаяв їх за затримку.

– Обшукайте його, мерзотні лінтюхи! Решта біжіть нагору, по скриню! – скомандував він.

Я чув, як вони загупали чобітьми по наших старих сходах, аж весь будинок затремтів од їхньої ходи. Незабаром залунали вигуки здивування. Віконце в кімнаті капітана розчинилося, задзеленчало розбите скло, і в смугу місячного світла висунувся чоловік, гукаючи сліпому, що стояв на дорозі:

– П’ю! Тут уже хтось був перед нами!.. Хтось переворушив усю скриню!

– А те, що нам треба, там? – проревів П’ю.

– Гроші тут.

– До біса гроші! – закричав сліпий. – Я кажу про папери Флінта!

– Їх щось ніде не видно.

– Гей ви, там, унизу, подивіться, може, вони у Біллі в кишенях! – знову прокричав сліпий.

Один з тих, що лишилися внизу обшукувати тіло капітана, вийшов до дверей корчми.

– Його вже встигли обшукати до нас, – сказав він. – Нам нічого не залишили.

– Нас пограбували хазяї корчми! Це все отой хлопчисько. Шкода, що я не видер йому очі!.. – крикнув сліпий П’ю. – Вони щойно були тут. Двері були замкнені на засув, коли я хотів увійти. Шукайте ж їх, хлопці! Шукайте по всіх кутках!..

– Так, вони були тут. Ось навіть свічку запалену залишили, – сказав розбійник, що висунувся з вікна.

– Шукайте, шукайте їх! Переверніть увесь будинок, – знову й знову вигукував П’ю, колотячи палицею по землі.

У корчмі зчинилася така метушня, такий гуркіт, що аж луна котилася серед скель: гриміли кроки, ляскали двері, падали меблі. Нарешті розбійники почали один по одному виходити з будинку, доповідаючи, що ніде нас не знайшли.

В цю мить здалеку знову почувся свист, той самий свист, який налякав мене й мою матір, коли ми лічили капітанові гроші. Але цього разу він пролунав двічі. Раніше я гадав, що цим свистом сліпий скликає своїх товаришів на штурм, але тепер помітив, що то був сигнал з горбів з боку села, що ним розбійники попереджали про наближення небезпеки.

– Це знову Дерк, – сказав один. – Двічі! Треба забиратися швидше, братки.

– Ну й забирайтеся, боягузи! – закричав П’ю. – Дерк завжди був дурень і боягуз. Нічого його слухати. Вони десь тут поблизу. Вони не могли втекти далеко. Ви повинні їх знайти. Шукайте ж їх, собаки! О, прокляття на мою голову! – ревів він. – Коли б мені очі!..

Цей заклик начебто трохи вплинув на розбійників. Двоє з них почали нишпорити серед різного мотлоху. Але робили вони це, як здалося мені, не дуже охоче і весь час думаючи про небезпеку, що загрожувала їм самим. Решта бандитів нерішуче тупцялася посеред дороги.

– У вас під руками тисячі, а ви мнетеся, мов дурні! Ви можете стати багатими, як королі, коли знайдете папери, і ви знаєте, що вони тут, а все викручуєтеся, не хочете навіть поворухнутись. Ніхто з вас не наважився зустрітися віч-на-віч з Біллі, і це зробив я, сліпець! І через вас я мушу втратити своє щастя! То що ж, мені й надалі залишатись бідним, жалюгідним старцем, канючити на чарку рому, коли я міг би роз’їжджати в каретах?!

– Та хай їм грець, П’ю! Адже гроші вже в нас, – пробурмотів один.

– А ті кляті папери вони, мабуть, сховали, – додав інший. – Бери гроші, П’ю, і годі тобі казитися.

П’ю справді був мов скажений. Останні заперечення остаточно розлютили його. Він почав бити палицею праворуч і ліворуч. Хоч П’ю був і сліпий, але багатьом його товаришам таки перепало. Вони в свою чергу засипали сліпого волоцюгу найдобірнішою лайкою, супроводжуючи її страшними погрозами. Вони даремно намагалися спіймати та вихопити в нього з рук палицю.

Ця сварка була для нас порятунком. У самий її розпал з горбів, що підносилися над селом, почувся цокіт підків. Майже тієї ж миті десь за парканом пролунав пістолетний постріл і блиснув вогник. Очевидно, це був останній сигнал, що попереджав про крайню небезпеку. Пірати кинулися врозтіч – хто до моря вздовж затоки, а хто просто вгору, схилом горба. За півхвилини з усієї зграї на дорозі лишився тільки П’ю. Вони кинули його напризволяще – чи тому, що забули про нього в паніці, чи, може, навмисне, щоб помститися за його лайку й стусани. Залишившись на самоті, він розлютовано стукотів палицею по дорозі, простягаючи вперед руки й закликаючи на допомогу своїх товаришів. Зрештою він збився з дороги і замість того, щоб іти до моря, помчав до села.