Роберт Стівенсон - Острів Скарбів / Treasure Island

Шалено калатало моє серце, коли ми удвох вночі вирушили в цю небезпечну путь. Повний місяць уже сходив у небі і червонуватим світлом проглядав крізь туман. Це змусило нас ще більше поспішати, бо ясно було, що поки ми повернемось, буде вже видно, як удень, і мерзотники можуть побачити нас. Нечутно й швидко пробиралися ми під парканами, але нічого не помітили, що могло б посилити наш страх.

Нарешті, на превелику нашу радість, двері «Адмірала Бенбоу» зачинилися за нами. Відразу ж я засунув засув. Хвилину ми постояли в темряві, віддихуючись, самітні в цьому будинку, де лежало тіло мертвого капітана. Потім моя мати взяла свічку в буфеті, і, тримаючись за руки, ми рушили до загальної кімнати. Капітан лежав, як ми його й залишили, на спині, з розплющеними очима, відкинувши одну руку.

– Опусти штори, Джіме, – прошепотіла мати. – Вони можуть підглядати… А тепер, – вела вона далі, коли я опустив штори, – нам треба знайти ключа від скрині… Та от хто ж тільки наважиться доторкнутись до покійника…

І вона навіть схлипнула при цих словах.

Я відразу став навколішки. На підлозі біля руки капітана лежало маленьке паперове кружальце, вимазане з одного боку чимсь чорним. Я не сумнівався, що то й була чорна мітка. Взявши в руки папірець, я побачив, що на другому його боці написано дуже гарним почерком коротке послання: «Маєш час до десятої години вечора».

– Вони прийдуть о десятій, мамо, – сказав я.

І в ту ж мить почав бити наш старий годинник. Ми страшенно злякалися цих раптових звуків, але, на наше щастя, пробило тільки шосту.

– Ну, Джіме, – сказала мати, – шукай ключа.

Я обшукав кишені капітана одну по одній. Кілька дрібних монет, наперсток, нитки, велика голка, брусок пресованого тютюну, надкушений з одного краю, ніж з кривим держаком, кишеньковий компас, кресало – оце й усе, що там було. Я почав уже впадати в розпач…

– Може, він на шиї? – сказала мати.

Переборюючи огиду, я розірвав комір капітанової сорочки. І справді, на просмоленій шворці, яку я відразу ж перерізав знайденим ножем, висів ключ.

Ми зраділи й побігли нагору, до маленької кімнати, де жив капітан і де від самого дня його приїзду стояла скриня. Зовні вона була звичайною моряцькою скринею. На кришці було випалено літеру «Б», а кути стерті й побиті так, наче ця скриня відслужила довгу і тяжку службу.

– Дай мені ключа, – сказала мати.

Замок був дуже тугий, але вона відімкнула його і відкинула віко в одну мить.

Міцний запах тютюну й дьогтю війнув на нас. Насамперед ми побачили новий, старанно вичищений і акуратно складений костюм. Мати сказала, що цей костюм, мабуть, ще ніхто ніколи не одягав. Під костюмом лежала всяка всячина: квадрант, бляшаний кухоль, кілька плиток тютюну, дві пари чудових пістолетів, злиток чистого срібла, старовинний іспанський годинник, кілька дрібничок, не дуже цінних, але переважно закордонного виробництва, два оправлені міддю компаси і п’ять чи шість химерних вест-індійських черепашок. Частенько після того я розмірковував, що змушувало капітана тягати з собою ці мушлі у мандрівному, злочинному й тривожному житті.

Але, крім срібла та дрібничок, ми не знайшли нічого цінного. А нам потрібні були гроші, тільки гроші. На самому споді лежав старий морський плащ, білий від морської солі. Мати нетерпляче відкинула його, і ми побачили інші речі, що лежали в скрині: загорнутий у церату згорток, де, очевидно, лежали папери, і полотняний мішечок, в якому, судячи з того, як він дзвенів, було золото.

– Я доведу цим негідникам, що я чесна жінка, – сказала моя мати. – Я візьму все, що мені належить, але ні фартинга більше. Тримай торбу місіс Кросслі!

І вона почала відраховувати гроші з капітанового запасу, перекладаючи їх із моряцького мішка в торбу. То була довга й непроста справа, бо тут були зібрані й перемішані монети найрізноманітніших країн і карбування: і дублони, і луїдори, і гінеї, і піастри, і ще якісь невідомі мені. Гіней було найменше, а мати вміла лічити тільки гінеї.

Коли ми майже наполовину закінчили наші рахунки, я раптом схопив матір за руку, бо почув у тихому морозяному повітрі звук, що від нього в мене кров у жилах захолонула – стукіт палиці по замерзлій дорозі. Звук цей щораз ближчав. Ми затамували подих. Потім пролунав різкий удар палицею в двері корчми. Хтось почав повертати дверну ручку, засув заскрипів: злидень намагався увійти. А потім запанувала тиша і всередині дому, і ззовні. Нарешті ми знову почули постукування палиці. Не можна й змалювати нашу радість, коли цей стукіт почав поволі віддалятись і зрештою зовсім завмер.