Роберт Стівенсон - Острів Скарбів / Treasure Island

– Мамо, – прошепотів я, – берімо все й тікаймо.

Я був певен, що зачинені двері здалися сліпому підозрілими, і він пішов, щоб накликати на наші голови все осине гніздо. І як же я радів, що здогадався закрити засув! Цього ніколи не зрозуміє той, хто не бачив того страшного сліпого.

Але мати, хоч і злякалася, не згоджувалася взяти анітрохи більше, ніж їй заборгував капітан. Однак вона рішуче відмовлялася задовольнитися й меншим. Вона повторювала, що ще й сьомої немає і в нас ще багато часу. Вона знає свої права і не поступиться. Поки я сперечався з нею, з-за горба пролунав короткий приглушений свист.

Цього було досить – навіть більше, ніж досить.

– Я візьму те, що встигла відрахувати, – сказала вона, зриваючись на ноги.

– А я захоплю ще й це, щоб зрівняти рахунок, – додав я, хапаючи цератяний згорток.

За хвилину ми вже навпомацки спускалися по сходах, залишивши свічку біля порожньої скрині. А ще за хвилину ми розчинили двері й прожогом кинулися втікати. Не можна було гаяти й хвилини. Туман швидко розвіювався. Місяць уже ясно світив над землею. І тільки на самісінькому дні ярка та навколо корчми звисала тонка завіса туману, ніби для того, щоб ми могли сховатися в ньому на початку нашої втечі. Але вже напівдорозі до села ми неминуче мали потрапити в смугу місячного світла. Та це ще було не все. Ми раптом почули поквапливі кроки кількох людей, що підходили до корчми. Ми озирнулись і побачили рухливий вогник. Отже, один з невідомих ніс ліхтар.

– Любий мій, – раптом прошепотіла мати, – бери гроші й тікай. Я відчуваю, що зараз знепритомнію…

Я думав, що прийшов кінець нам обом. Як я проклинав лякливість наших сусідів! Як я дорікав бідолашній матері за її чесність та жадібність, за її колишню відчайдушну рішучість і теперішнє слабосилля!

На щастя, ми були саме біля містка. Я допоміг матері зійти вниз, до струмка. Там вона раптом важко зітхнула і впала мені на руки. Не знаю, звідки я знайшов сили, але мені пощастило підтягти її під місток. Боюсь, що зробив це я не дуже ніжно. Далі я тягти її не міг, бо місток був занадто низький і під ним можна було тільки повзти. Отже, тут нам довелося зупинитись. Мати лежала майже на видноті. Все це коїлося за кілька кроків од корчми.

Mу curiosity, in a sense, was stronger than my fear, for I could not remain where I was, but crept back to the bank again, whence, sheltering my head behind a bush of broom, I might command the road before our door. I was scarcely in position ere my enemies began to arrive, seven or eight of them, running hard, their feet beating out of time along the road and the man with the lantern some paces in front. Three men ran together, hand in hand; and I made out, even through the mist, that the middle man of this trio was the blind beggar. The next moment his voice showed me that I was right.

«Down with the door!» he cried.

«Aye, aye, sir!» answered two or three; and a rush was made upon the «Admiral Benbow», the lantern-bearer following; and then I could see them pause, and hear speeches passed in a lower key, as if they were surprised to find the door open. But the pause was brief, for the blind man again issued his commands. His voice sounded louder and higher, as if he were afire with eagerness and rage.

«In, in, in!» he shouted, and cursed them for their delay.

Four or five of them obeyed at once, two remaining on the road with the formidable beggar. There was a pause, then a cry of surprise, and then a voice shouting from the house, «Bill’s dead».

But the blind man swore at them again for their delay.

«Search him, some of you shirking lubbers, and the rest of you aloft and get the chest», he cried.

I could hear their feet rattling up our old stairs, so that the house must have shook with it. Promptly afterwards, fresh sounds of astonishment arose; the window of the captain’s room was thrown open with a slam and a jingle of broken glass, and a man leaned out into the moonlight, head and shoulders, and addressed the blind beggar on the road below him.

«Pew», he cried, «they’ve been before us. Someone’s turned the chest out alow and aloft».

«Is it there?» roared Pew.

«The money’s there».

The blind man cursed the money.

«Flint’s fist, I mean», he cried.

«We don’t see it here nohow», returned the man.

«Here, you below there, is it on Bill?» cried the blind man again.

At that another fellow, probably him who had remained below to search the captain’s body, came to the door of the inn. «Bill’s been overhauled a’ready», said he; «nothin’ left».

«It’s these people of the inn – it’s that boy. I wish I had put his eyes out!» cried the blind man, Pew. «There were here no time ago – they had the door bolted when I tried it. Scatter, lads, and find ’em».

«Sure enough, they left their glim here», said the fellow from the window.

«Scatter and find ’em! Rout the house out!» reiterated Pew, striking with his stick upon the road.

Then there followed a great to-do through all our old inn, heavy feet pounding to and fro, furniture thrown over, doors kicked in, until the very rocks re-echoed and the men came out again, one after another, on the road and declared that we were nowhere to be found.

And just the same whistle that had alarmed my mother and myself over the dead captain’s money was once more clearly audible through the night, but this time twice repeated. I had thought it to be the blind man’s trumpet, so to speak, summoning his crew to the assault, but I now found that it was a signal from the hillside towards the hamlet, and from its effect upon the buccaneers, a signal to warn them of approaching danger.

«There’s Dirk again», said one. «Twice! We’ll have to budge, mates».

«Budge, you skulk!» cried Pew. «Dirk was a fool and a coward from the first – you wouldn’t mind him. They must be close by; they can’t be far; you have your hands on it. Scatter and look for them, dogs! Oh, shiver my soul», he cried, «if I had eyes!»

This appeal seemed to produce some effect, for two of the fellows began to look here and there among the lumber, but half-heartedly, I thought, and with half an eye to their own danger all the time, while the rest stood irresolute on the road.