Віктор-Марі Гюго - Собор Паризької Богоматері

Подією, що 6 січня «схвилювала, – як каже Жан де Труа, – весь простолюд Парижа», було подвійне торжество з нагоди давним-давно об’єднаних свят – Водохреща і свята блазнів.

Цього дня мали запалювати святкове багаття на Гревському майдані, саджати традиційне деревце біля Бракської каплиці й показувати містерію в Палаці правосуддя. Про це ще напередодні на всіх перехрестях оголосили під звуки сурм герольди пана прево [5] Представник королівської влади в місті, він же головний суддя. , вдягнуті в ошатні фіолетові камлотові опанчі з великими білими хрестами на грудях.

Отож із самого ранку, замкнувши свої домівки та крамнички, юрби городян і городянок поспішали звідусіль до названих трьох місць. Кожен обрав собі видовище до смаку: хто вогнище, хто саджання деревця, а хто – містерію. Слід віддати належне споконвічному здоровому глуздові паризьких роззяв: більшість їх прямувала до святкового багаття, вельми доречного в цю пору року, або на містерію до Великого залу Палацу правосуддя – там були стіни й дах над головою, а бідне, хирляве деревце одностайно залишили самотнім тремтіти під січневим небом, на цвинтарі Бракської каплиці.

Особливо багато людей сунуло по вулицях до Палацу правосуддя, бо стало відомо, що фламандські посли, які прибули два дні тому, мають бути на виставі містерії і на виборах папи блазнів – теж у Великому залі Палацу.

Нелегко було потрапити того дня до Великого залу, який вважали тоді найбільшим у світі закритим приміщенням. (Щоправда, на той час Соваль ще не виміряв величезного залу в замку Монтаржі). Глядачам, що дивилися з вікон довколишніх будинків, запруджений народом майдан видавався морем, у яке п’ять чи шість вулиць, мов гирла річок, щохвилини вихлюпували нові потоки людей. Дедалі більші хвилі цього натовпу розбивались об виступи будинків, що стирчали подекуди, наче високі миси, у великому, неправильної форми басейні майдану. Посередині високого готичного [6] Слово «готичний» у тому значенні, як його звичайно вживають, тут зовсім не підходить, але воно загальноприйняте. Отже, ми його беремо так само, як і всі, щоб визначити архітектуру другої половини середньовіччя, в основі якої – стрілчасте склепіння, що змінило архітектуру попереднього періоду, першоосновою якої є напівкругле склепіння. (Прим. авт.) фасаду Палацу правосуддя були широкі сходи, якими безперервно піднімався й опускався потік людей, що, розбившись на середній площадці, розливався двома широкими течіями по бічних спусках; по тих сходах натовп невпинно тік на майдан, як водоспад до озера.

Через вигуки, регіт, тупотіння тисяч ніг стояв страшенний гамір. Час від часу той гамір ставав ще дужчим, течія, що несла натовп до великих сходів, раптом повертала назад, збурювалася, нуртувала. Так бувало від того, що стрілець комусь давав стусана, або ж люди сахалися від здибленого коня, коли начальник міської сторожі наводив лад. Чудова традиція, яку прево передали конетаблям, конетаблі – кінній сторожі, а кінна сторожа – нашим паризьким жандармам.

У дверях, вікнах, у слухових віконцях, на дахах кишіли тисячі добродушних, спокійних і статечних городян, які дивилися на Палац, на галасливу юрбу і нічого більше не хотіли, бо чимало парижан вдовольняється лише спогляданням самих глядачів, і навіть стіна, за якою щось відбувається, для них – річ, варта уваги.

Якби ми, живучи в 1830 році, змогли приєднатися до тих парижан п’ятнадцятого століття й разом з ними, дістаючи з усіх боків стусани, ледве втримуючись на ногах, увійти до величезного залу Палацу правосуддя, такого тісного 6 січня 1482 року, то побачили б видовище вельми цікаве і принадне: ми опинилися б серед речей настільки стародавніх, що вони видавалися б нам зовсім новими.

Якщо читач не заперечує, ми спробуємо хоча б уявити собі враження, яке справив би на нього і на нас той Великий зал, коли б ми переступили його поріг і опинилися серед натовпу людей у хламидах, опанчах, камзолах.

А насамперед нас оглушив би гамір і засліпило яскраве світло. Над головами подвійне стрілчасте склепіння, прикрашене дерев’яними скульптурами, із золотими геральдичними ліліями на блакитному тлі; під ногами – мармурова підлога з білих та чорних плиток. За кілька кроків од нас – величезна колона, далі друга, третя, разом уздовж залу сім колон підтримують двійчасте склепіння. Навколо чотирьох перших колон – ятки крамарів, де виблискують скляні вироби та мішура, навколо трьох останніх – дубові лави, до блиску натерті штаньми позивачів і мантіями судейських. Круг залу, вздовж високих стін, між дверима, між вікнами, поміж колонами – нескінченна шеренга статуй усіх королів Франції, починаючи від Фарамонда: королів ледачих, які стояли, опустивши руки й потупивши очі; королів хоробрих і войовничих, із зухвало піднесеними до неба головами та руками. Далі, у високих стрілчастих вікнах – тисячобарвні вітражі, у широких прорізах – прекрасні двері, оздоблені тонким різьбленням, і все це – склепіння, колони, стіни, обрамлення вікон, панелі, двері, статуї – зверху донизу розкішно розцвічено блакиттю та золотом, які вже тоді трохи потьмяніли і майже зовсім зникли під шаром пороху та павутинням ще 1549 року, коли дю Брель захоплювався ними вже тільки за традицією.