Leopold von von Sacher-Masoch - Мандрівні комедіанти

Моя ненька зашила мене у ведмежу шкуру, я прихопив про всяк випадок рушницю і на другу святу вечерю подався до Гриняви. Зазирнувши через освітлене вікно до кімнати, побачив за столом Береценка з жінкою, вони споживали ковбаси, калачі та пили вино.

Я прихилив рушницю до одвірка, опустився на порозі на чотири ноги і почав страхітливо рикати. Береценко вискочив у сіни, побачив мене й став волати на поміч, бо прийняв мене за справжнього ведмедя. Він з переляку, наче вивірка, вилетів на стрих [15] Піддашшя. і квапно витягнув за собою нагору драбину. Хай би зжер собі ведмідь його жінку, він тільки й спромігся на те, аби помолитися за її бідну душу. Але Аполонія не зрозуміла жарту, ця жінка готова була кинутися в бій хоч би й самим чортом. Не довго думаючи, вона вхопила гралі, обхопила ними мою шию і пригаратала до стіни, так що я й поворухнутися не міг.

– Агов, чоловічку, сходи вниз! – крикнула вона. – Я тримаю ведмедя, поможи його вбити!

І що, як ви гадаєте, відповів на те бравий муж?

– Уміла ти ведмедя без мене спіймати, то без мене зумієш і вбити.

– Аполоніє, – прошепотів я. – Гарно ж ви приймаєте своїх гостей. Це я.

Вона розреготалася й відпустила мене. За якийсь час, не чуючи більше гармидеру, чоловік Аполонії підсунувся до відчиненої ляди стриху й вихилився, заглядаючи до кімнати. Отоді він і побачив, як ведмідь сидить поруч його жінки й наминає калачі.

– Аполоніє! – зарепетував він. – Що то має значити? Ведмідь сидить біля тебе, ніби так і годиться?

– То й що, що сидить?

– І не їсть тебе?

– Він їсть тільки твої калачі, чоловічку.

– Ах ти ж, відьмо! – знову зарепетував Береценко. – Я завжди казав, що ти відьма й літаєш до Києва на мітлі. Хай мені Бог простить! – він перехрестився і забився в куток стриху.

А ми мали час на розмови.

Ми ще не раз розмовляли й згодом, при будь-якій нагоді, але що з того? Аполонія була й залишалася власністю іншого. Я почав ненавидіти таких людей. Не досить, що він має обійстя, і ґрунт, і худобу, ще й володіє вродливою жінкою, а бідак, мов милостиню, змушений випрошувати поцілунки. Я робив усе, щоб не потрапляти їй на очі, тинявся скелястими урвиськами, наче сова, їв ягоди та гриз корінці, мов пустельник, і набирався розбійницької відваги. У селі, серед збідованих роботящих людей я ще почувався ягням, але в неприступних горах, поміж столітніх смерек, чиї темні верхівки не пропускали й промінчика світла в гущавину, приглядаючись до мурашок, які тягнули до мурашника здобич, равлика або якого жучка, і той повільно гинув у муках, приглядаючись до лиса, який душив зайця, чи до шуліки, який роздирав малу пташину, я сам собі здавався вовком, і серце моє ставало вовчим, а совість я позичав у орла.

Та мало ще було мені, певно, біди, настали гірші часи. Мої батьки постаріли й занедужали. Я закопав свою рушницю і пішов працювати, але це нічим не зарадило.

Ми не могли дати собі раду з податками. А свята церква також уміє витягти останню копійку з кишені. Новонароджену людину треба охрестити – плати гроші, хочеш одружитися – без грошей теж не можна, а щоби вмерти та й поховати, то й купи грошей не вистачить. Померли мої неньо. Ми змушені були позичити гроші в єврея, аби заплатити священникові за панахиду. Ось так.

Прийшов голодний, неврожайний рік, люди пекли вівсяний хліб, замішаний на землі. Урешті зайшло так далеко, що в нас забрали ґрунт і хату. Неня так близько взяли все до серця, аж вмерли. Вона поблагословила мене перед смертю, й сама не знаючи на яку справу мене благословляє. І ось лежала вона зі спокоєм на обличчі та м’яким усміхом довкола уст, тримаючи хрест у складених руках, і не було кому, окрім мене, поплакати біля її гробу – в хаті не зосталося ані гроша, щоб заплатити священникові та за похорон.

Коли настала ніч, і я вже добре виплакався, взяв я на руки мертве тіло своєї нені й відніс до лісу, викопав могилу, покропив землю свяченою водою, поклав її без труни в яму й поховав. Важка й сумна то була робота. Поховав я її при ясному світлі зірок. А тоді відкопав рушницю, заладував її, підпалив з чотирьох боків нашу хижу та збіжжя на полі, коли ж язики полум’я звилися до неба, серце моє утішилося.

Я надумав податися в гори й стати опришком. Ех! подумав я, хоч похорони мої відбудуться задарма. Так, шановні добродії, я наважився вести війну з людьми. Чи може, якщо вже я народився бідним, то маю жити, як собака? Чи як віл, що все своє життя тягне ярмо? Чого мені ще треба окрім, відважного серця та рушниці? А гори навколо – то мій палац. Що мені втрачати? Життя? Якщо для когось життя означає володіння гарним замком та вродливою жоною в оксамиті, то для нашого брата – це бідувати, бідувати, бідувати.