Leopold von von Sacher-Masoch - Трагедія Трояндової алеї. Єврейські історії

Коли ця молитва закінчилася, мати тричі крутонула над головою Менухи переляканим молодим півнем, якого вона тримала у руці та який тріпотав і кричав, й промовила далі: «Це – заміна мені, це – замість мене, це – викуп мій. Нехай долею цього півня буде смерть, а моєю долею – щасливе довге життя і злагода!» Після того, як церемонію спокутування було проведено і над іншими дітьми, бідолашні жертви, капори, були даровані бідним людям, які вже з нетерпінням очікували бажаної печені у коридорі.

Потім родина сіла до великого столу, і поки Біненфельд розважав добродушними жартами про місцевих фанатиків, Теллер Гершман затято мовчав, а пані Марча обурено зітхала, Абнер та Менуха час від часу обмінювалися поглядами або кількома словами, які хоч би як звично лунали, але були приємною мелодією для обох.

Цей день був довгим, – тому що суворий піст та спрагу від заходу сонця до заходу сонця тяжко витримати навіть побожним, – але щасливим. У Ізраїлі все знову набуло життєрадісного вигляду й Абнер, який мешкав з Біненфельдом і готувався до докторського іспиту, у вільний час почав дедалі старанніше відвідувати темний, похмурий будинок старого Гершмана.

Одного разу під час такого візиту він помітив на прекрасних очах Менухи гірки сльози.

– Що трапилося? – здивовано запитав він.

Чарівна дівчина вказала на свою кішку, яка лежала біля каміна і важко дихала.

– Гадаю, що вона вмирає.

– Хто?

– Моя Лілі.

– О! Вона не помре так швидко, – з усмішкою відповів Абнер, – хоча, власне, кішкам доводиться нелегко жити. Тож зробіть мене своїм придворним лікарем і дозвольте мені відвідувати вашого маленького друга.

Менуха сором’язливо усміхнулася, взяла Лілі на руки, і майбутній лікар почав оглядати тваринку.

– Це поки мало що означає, – сказав він тоді, – катар, не більше. Лілі – моя перша пацієнтка, і якщо я зможу вилікувати її, це буде доброю ознакою. Але, щоб заспокоїти вас, панно, я хочу негайно дати ліки.

Абнер пішов і хутко повернувся з гомеопатичними ліками. Поки Менуха тримала в руках тваринку, молодий лікар розціпив кішці зуби маленькою ложкою і дав їй ліки. Кошеня героїчно боронилося двома оксамитовими лапками, водночас нявкало. Але, попри опір, лікування було розпочате і вдало завершене, і коли Лілі вперше почала з насолодою муркотіти, гріючи своє білосніжне хутро на сонечку, Менуха дивилася великими дитячими очима з щиросердною вдячністю на Абнера, так, ніби він врятував від смерті її саму.

Відтоді лікар завжди щиросердно усміхався, а коли він сидів посеред дітей і розповідав їм про дива людського організму, великі очі Менухи з майже ніжним захопленням дивилися на його енергійне обличчя, на його палкі губи.

Так сталося, що одного разу в сутінках він завітав до крамнички Теллера Гершмана та виявив, що дочка купця сиділа в комірчині за бухгалтерською книгою та вела облік, поки її мати торгувалася з дрібними буржуа та селянами. Крамничку було прикрашено різноманітними картинками. Вона поглянула на нього, поклала перо за вухо і простягнула йому руку.

– Добрий вечір, пане Барах.

– Добрий вечір, моя панно.

– Почекайте, будь ласка, кілька хвилин, – мовила вона, майже благаючи, – я невдовзі закінчу.

– О! Я можу почекати.

Він сидів на пакунок у кутку і невпинно стежив за маленькою білою ручкою, яка квапливо металася взад-вперед по паперу, або споглядав вродливе, добре личко, що з дитячою серйозністю схилилося над великою книгою, тоді як пухкі червоні губи лічили та ворушилися.

Зрештою, дівчина поклала перо, і коли Абнер підвівся, він побачив, що її прекрасні пальчики були вимащені в чорнила. Вона встала і безпорадно підвела очі.

– Дозволь мені, Менухо, своїми поцілунками стерти чорнило з цих мізинчиків, – сказав Абнер і, перш ніж отримати дозвіл, узяв руку чарівної дівчини та торкнувся вустами її пальців.

– Що ти робиш? – прошепотіла Менуха, – якщо мати…

– Я зроблю те, що мушу – пробурмотів Абнер.

– А що ти мусиш робити? – пустотливо запитала Менуха. – Але не моя вимащена рука…

– Я мушу кохати тебе, Менухо, – сказав Абнер, – я нічого не можу із собою вдіяти. Я покохав тебе відтоді, як побачив тебе. Мов у казці.

– О! Я можу розповісти тобі казку, – відповіла Менуха, радісно усміхаючись, – таку саму чудову: про наївну дівчину, бідне серце якої полонив із першого погляду юнак, досить розумний і освічений. О, Абнере! Я теж тебе кохаю. Але що з цим буде?

– Щось дивовижне, Менухо, – вигукнув лікар, – тому що там, де двоє сердець зустрічаються у вірності, Божі ангели оберігають їх, і ніякий демон не має над ними влади.