Артур Конан Дойл - Справи Шерлока Голмса

– То викличте поліцію.

– Я, мабуть, так і зроблю. Але не зараз. Спробуйте обережно визирнути у вікно, Ватсоне, і поглянути, чи хто не волочиться на вулиці?

Ватсон насторожено поглянув крізь щілину у фіранці.

– Так, біля дверей стоїть якийсь брутальний хлопець.

– Це Сем Мертон, вірний, але достатньо обмежений. І де цей джентльмен, Біллі?

– У приймальні, сер.

– Приведи його, коли я задзвоню.

– Слухаюсь, сер.

– Якщо мене не буде в кімнаті, все одно його впустіть.

– Слухаюсь, сер.

Ватсон зачекав, поки двері не зачинять, а потім серйозно звернувся до свого товариша.

– Слухайте, Голмсе, це просто неможливо. Він відчайдушний чоловік, котрого ніщо не зупинить. Можливо, він прийшов вас вбити.

– Це мене не здивувало б.

– Я наполягаю на тому, щоб залишитися з вами.

– Ви б жахливо заважали.

– Йому?

– Ні, мій любий друже, мені.

– Ну, я ніяк не можу вас покинути.

– Ще й як можете, Ватсоне. І зробите це, адже ніколи не пропускали гру. Я впевнений, що дограєте її до кінця. Цей добродій прийшов із якоюсь метою, але він може залишитися заради моєї.

Голмс дістав свій нотатник і накидав кілька рядків.

– Візьміть кеб до Скотленд-Ярду і передайте це Юґелу з карного розшуку. Повертайтесь із поліцією. Тоді й відбудеться арешт.

– Зроблю це з радістю.

– А до того, як ви повернетесь, я матиму достатньо часу, щоб з’ясувати, де зараз камінчик.

Він торкнувся дзвоника.

– Думаю, що ми вийдемо через спальню. Цей запасний вихід надзвичайно зручний. Я хочу бачити свою акулу, так, щоб вона не бачила мене, а для цього є свій спосіб.

Отже, кімната була порожня, коли Біллі за хвилину ввів туди графа Сильвіуса. Знаменитий мисливець, спортсмен і денді був великим, смуглим чолов’ягою, з грізними чорними вусами, що затуляли жорстокий рот із тонкими губами, і довгим, гачкуватим носом, неначе дзьоб орла. Він був добре одягнений, але його яскрава краватка, блискуча шпилька та дорогі персні справляли неприємний ефект. Коли двері за ним зачинилися, гість оглянув приміщення лютими й одночасно переляканими очима, як той, хто підозрює пастку на кожному кроці.

Він аж сіпнувся, коли побачив безтурботно схилену голову та комір халата, що виступали над спинкою фотеля у вікні. Спершу на його обличчі застигло здивування. Та потім у його чорних очах убивці блиснуло світло жахливої надії. Він іще раз озирнувся, щоб переконатися, що свідків немає, а потім, навшпиньки, піднявши товстого ціпка, підійшов до мовчазної фігури. Він присів і замахнувся для удару, коли з відчинених дверей спальні його привітав холодний і сардонічний голос:

– Не ламайте, графе! Не чіпайте!

Вбивця відступив назад, вираз здивування з’явився на його спантеличеному обличчі. На якусь мить він іще раз підняв опущений ціпок, ніби перекидаючи свою лють зі зображення на оригінал, але в твердому погляді сірих очей і глузливій усмішці детектива було щось, що змусило його руку опуститися.

– Гарна дрібничка, – зауважив Шерлок, підходячи до своєї копії. – Її зробив французький модельєр Таверньє. Він настільки ж майстерно виготовляє воскові вироби, як і ваш приятель Штраубензе пневматичні рушниці.

– Що ви маєте на увазі, сер?

– Покладіть капелюха і ціпок на столик. Дякую! І, будь ласка, сядьте. Не хочете викласти ще й свого револьвера? Ваш візит і справді дуже доречний, бо я хотів поговорити.

Граф скривився та насупив свої важкі та густі брови.

– Я також хотів побалакати з вами, Голмсе. Ось чому я прийшов. Не заперечую, що тільки-но мав намір убити вас.

Шерлок присів на край столу.

– Я так і зрозумів, що ви замислили щось подібне до цього, – промовив він. – Але чому?

– Бо ви перейшли мені дорогу, чим неабияк роздратували мене. Адже ви посилаєте своїх шпигунів стежити за мною.

– Моїх шпигунів! Запевняю, це не так!

– Нісенітниця! Я помітив, що за мною стежили. Щонайменше двоє задіяні в цій грі, Голмсе.

– Це дрібниці, графе Сильвіус, але, можливо, ви будете достатньо люб’язні, коли звертаєтеся до мене. Ви ж розумієте, що в своїй професії я повинен спілкуватися з половиною негідників у місті, і маєте погодитесь, що винятків не роблю ні для кого.

– Що ж, пане Голмс, гаразд.

– Чудово! І запевняю вас, що ви помиляєтесь щодо моїх нібито шпигунів.

Граф Сильвіус зневажливо засміявся.

– Інші люди можуть тямити так само добре, як і ви. Вчора це був якийсь спортсмен. А сьогодні – літня жінка. Цілий день ходили за мною в назирці.