Артур Конан Дойл - Справи Шерлока Голмса

На цьому місці мою розповідь обірвав прихід сера Джеймса. На зазвичай похмурому обличчі знаменитого медика було щось подібне на посмішку. Він швидкими кроками підійшов до місіс Емсворд і міцно потиснув їй руку.

– Найчастіше мені доводиться бути провісником горя, – звернувся сер Джеймс до всіх нас. – Але сьогодні можу втішити вас, джентльмени. У Ґодфрі Емсворда ніякої прокази немає. О, бачу, його матінка вражена цією щасливою новиною. Докторе Кент, займіться, будь ласка, місіс Емсворд. Так от, – продовжував сер Джеймс, – побіління шкіри – справді поширений наслідок прокази. Але в цьому випадку маємо справу із захворюванням, що викликає неправильну пігментацію шкіри, так званою псевдопроказою. Ця хвороба прикра, її важко лікувати, але, безумовно, вона не інфекційна й не має нічого спільного зі справжньою проказою. Цікаво, що симптоми надзвичайно схожі, а причина захворювання – неясна. Не виключено, що тут відіграють важливу роль психологічні фактори, про які ми ще дуже мало знаємо. Можливо, що психічна травма, величезна напруга та страх, які відчував хлопець упродовж тривалого часу з того самого моменту, як опинився в тісному контакті з прокаженими, і викликали фізичні зміни організму, подібні до тих, яких він остерігався. Але бачу, – додав сер Джеймс, – що місіс Емсворд вже приходить до тями. Як добре, що від щастя не вмирають!

Доктору Ватсону було приємно знову опинитися в неприбраній кімнаті на другому поверсі на Бейкер-стрит, яка колись стала відправною точкою багатьох його чудових пригод. Він оглянув наукові таблиці та мапи на стіні, обпечену кислотою полицю для хімікатів, футляр для скрипки, що стояв у кутку, відро для вугілля, в якому колись лежали старі люльки та тютюн. Нарешті його очі зупинилися на свіжому й усміхненому обличчі Біллі, молодого, але дуже метикуватого та тактовного слуги, котрий хоча б трохи допомагав боротися зі самотністю та замкнутістю, що оточували таємничу постать видатного детектива.

– У вас, здається, змін узагалі не відбувається, Біллі. І ви також не змінюєтеся. Сподіваюся, те саме можна сказати і про нього?

Біллі з певним неспокоєм поглянув на зачинені двері спальні.

– Я думаю, що він у ліжку, спить, – промовив він.

Була сьома вечора прекрасного літнього дня, але доктор Ватсон був достатньо обізнаний із нетрадиційним режимом дня свого давнього приятеля, щоб не здивуватися цьому повідомленню.

– Це, мабуть, означає розслідування справи?

– Атож, сер, він зараз дуже важко працює. Тому боюся за його здоров’я. Він блідне, худне і нічого не їсть. «Хочете вечеряти, пане Голмс?» – запитала його пані Гадсон. – «О сьомій тридцять завтра», – відповів він. Ви ж його знаєте, коли він занурюється справу.

– Авжеж, Біллі, знаю.

– Він за кимось стежить. Вчора був робітником, котрий шукає роботу. А сьогодні вирядився старою бабою. Я його не впізнав, хоча мав би вже вивчити ці витівки.

Біллі з посмішкою вказав на дуже пошарпану парасольку, що притулилася до тапчана.

– Це частина вбрання старенької, – пояснив він.

– І що в нього зараз за справа, Біллі?

Біллі стишив голос, наче повідомляв якусь велику державну таємницю.

– Вам я сказати можу, сер, але це не повинно вийти за межі цієї кімнати. Це справа про діамант корони.

– Ви про крадіжку камінця вартістю сто тисяч фунтів?

– Саме так, сер. Вони хочуть його повернути, сер. Тому ми й приймали прем’єр-міністра та міністра внутрішніх справ на цій канапі. Пан Голмс був до них дуже люб’язний. Він не поводив себе зверхньо і пообіцяв, що зробить усе, що зможе. Тоді є лорд Кантлмір…

– Ага!

– Аякже, сер, ви ж знаєте, що це означає. Він дуже гне кирпу, сер, якщо можна так сказати. Я ще можу порозумітися з прем’єр-міністром і не маю нічого проти міністра внутрішніх справ, він здається добре вихованим і люб’язним, але терпіти не можу цього лорда. І пан Голмс також, сер. Розумієте, він не вірить у пана Голмса, і заперечував проти його залучення. Швидше за все, він був би тільки радий, аби пан Голмс провалився.

– А пан Голмс це знає?

– Пан Голмс завжди знає все, що треба знати.

– Тоді будемо сподіватися, що він не зазнає невдачі, і що лорд Кантлмір спіймає облизня. Мені цікаво, Біллі, навіщо потрібна ця фіранка на вікні?

– Пан Голмс повісив її туди три дні тому. Там у нас є дещо цікаве.

Біллі підійшов і відсмикнув фіранку, що затуляла нішу біля вікна.

Доктор Ватсон не зміг стримати вигуку здивування. Там ховалася копія його давнього друга, халат і все інше, обличчя обернене на три чверті до вікна й опущене вниз, ніби читає невидиму книжку, тоді як тіло сиділо глибоко у фотелі. Біллі взяв до рук голову та потримав її в повітрі.