Панас Мирний
Повія
(збірник)
І день іде, і ніч іде.
І, голову схопивши в руки,
Дивуєшся, чому не йде
Апостол правди і науки?
Т. Шевченко
Після похмурої темної ночі, в котру не переставав хлюскати лапастий дощ, розливаючи великі річки-озера по землі, починало світати. Крайнеба жевріло рожевим огнем; горіло і миготіло ясним полум’ям. Серед того зарева стовпом стояла кривава попруга і переписувала його надвоє. Повітря ні ворухнеться: стоїть і мліє; усюди тихо, німо, – здається, немов світ, затаївши в собі дух, дожида чогось… Аж ось пройшла хвилина… друга… З-за землі, на кривавій попрузі неба скочила невеличка іскорка; довга проміняста стяга протяглася від неї над землею; далі викотивсь серп огненного кільця і – пучок світу поливсь, розливаючись по горах, лісах, по високих будівлях. Далі все більше та більше випливає з-за землі широкий серп, мов хто невідомий підсував з того боку гаряче іскристе коло. Ось і все воно випливло – чисте та ясне, граючи своїм світом. Застрибали його промінясті голки по землі; заграли ясні іскорки по росі; розстилались-лягали різні кольори по воді. Світ зрадів, празникуючи своє величне свято… Синє, глибоке небо розгортало своє безкрає поле, немов казало: котись по мені куди хоч і як хоч, – я буду розстилатись, розрівнюватись перед тобою, щоб не було тобі ні впину, ні перегороди! І справді, на йому не було ні плямочки, ні смужечки – чисте, високе, глибоке!.. На другому кінці стояв тілько місяць – блідий, похмурий; мов старий лисий злодюга, він тупцювавсь на одному місці, боязко блимаючи своїми темними плямами на сонячне ясне обличчя, і дедалі все бліднів та зникав, мов розтавав від гарячого лизання довгих промінястих язиків…
Вітер, скотившись з гір у долини, ховався по темних ярах і щось глухо бубонів високим скелям та глибоким ровам… І – здавалось – вони дослухались до того таємного гомону: скелі грізно висовували свої гострі голови, а рови густіше засновували в сизий туман свої пориті боки та чорне слизьке дно… Повітря було чисте, прозоре. По йому, знай, то сюди, то туди літали іскорки сонячного світу: то закручуючись у круги, то вистрибуючи одна поверх одної, як сніг у завірюху… А земля? Земля, як хороша молода дівчина, сором’язливо спускала з свого тіла димчату сорочку ночі і відкривала своє пишне лоно. Сонце обливало його рожевим світом; цілувало тисячами своїх гарячих іскорок; гріло-пестило теплом свого проміння… Прокинулось усе. Обізвалась трава голосами тисячі своїх жильців: коників, метеликів, жуків; окликнулись луки сотнями перепелів; луги, струшуючи срібну росу, розлягалися співами своїх соловейків, голосним кукуванням сивих зозуль, журливим туркотанням горлиць, – тоді як в повітрі бриніла дзвінка жайворонкова пісня… Крикнув бугай у болоті – і замовк; сумно роздався його голосний поклик на всю околицю – і затих. Заревли корови по дворах; закричали гуси на плавах; протягли своє «ку-ку-ріку!» горлаті півні… Усе рушилось. Прокинулися і люди; протираючи очі, заговорили… Пішов їх глухий гомін від краю землі і до краю, з одного боку на другий, стрінувся з світовим клекотом – і все злилося в одну пісню життя. Все зраділо, стріваючи день; і день зрадів, розцвітаючи, ясний теплий, погожий…
І місто П. зраділо ясному світові: усе кругом заворушилося. З дальніх кінців його вулицями потяглися вози, риплячи своїми ярмами. На возах була всяка всячина, що тілько родила і носила на собі сира земля: тут було, великою працею добуте, зерно, годовані свині, кури, качки, гуси; тут була овощ огородня, садова й польова. Все це везлося на базар, – кому нужно, збути; що потрібно – купити. Коло возів, нарівні з волами, пленталися похмурі хазяї того добра – в одних сорочках, босі, з підсуканими по коліна штанами. Ноги у їх були чорні, в калу, як і ноги їх скотини. На декотрих возах сиділи або, обпершись, лежали їх жінки, дочки, перші – в свитках, другі – в керсетках або й так у вишиваних сорочках, з червоною стрічкою у косах. Ще далеко до базару стрівали їх в кальних улицях швидкі заялозані перекупки, довгополі бородаті євреї. І ті, і другі питалися, що везеться; ставали, торгувалися, лаялися. Від крику та гуку, що піднімався по вулицях, прокидалися жильці. Там, у однім вікні, грюкнув прогонич – і розчинилася віконниця: у вікні показалася чоловіча постать у розхристаній сорочці – заспана, з задутими очима, виткнулась, глянула – і сховалася.
Читать дальше