Панас Мирний: Повія

– Хотів бити мене… – одказав Петрусь мордатому.

– Хто?

Зелені очі заіскрили між школярами.

– Оттой, – указав Петрусь.

Як звірюка, кинувся мордатий на білоголового. Білоголовий тремтів, одступався.

– Я його не бив… їй-богу, не бив. Він бреше.

– О-о, жаб'ячі очі! – гукнув мордатий. – А гусочки хоч? Кажи, дати?

– Їй-богу, я його не бив, – прохався той.

Миттю рука мордатого опинилася на білій голові… хрусь! – і відлясок пішов по хаті.

– Ай! – скрикнув білоголовий, і його зелені очі залилися слізьми.

– За що ти б'єшся, бісова ведмеда! я буду учителеві жалітись, – плакав білоголовий.

Петрусеві жаль його стало.

– Ні, він мене не бив. Він тілько намірявся мене вдарити, та я одсунувся.

Білоголовий пішов за дошку, що стояла в кінці хати, плачучи. Мордатий приступив до Петруся.

– Як тебе зовуть? – спитав.

– Петро.

– А прозивають?

– Телепень.

– Слухай же, Телепень: тілько хто буде тебе займати, зараз мені кажи. Я йому дам! Учителеві тілько не хвалися.

– Ні, я учителеві не буду казати. – То-то ж, гляди. А гроші у тебе є?

– Ні, немає.

– Ф'ю-у!.. – мордатий свиснув. – Тут немає, а може, дома є?

– Дома є.

– Принеси завтра, я подивлюся які.

Петрусь не знав, що одказати.

– Так при…

Тут саме показався на порозі учитель. Усі пороснули по місцях. Мордатий мов крізь землю провалився.

Коли сів Петрусь на своє місце, то біля його сидів уже білоголовий і весело дивився своїми зеленими очима на учителя. У хаті стало так тихо, що чуть, коли і муха пролетить. Коли-не-коли роздасться луск лави або глухий поворот кого з школярів.

– Білобров! урок! – сказав учитель.

Школяр з зеленими очима підвівся і почав казати урок. Нешвидко, розтягуючи, читав він його, затинаючись то на тому, то на другому місці. Так підсліпий дяк читає панахиду, хмурячись і розтягаючи слова. Сумно, сонно… Щось десь стукнуло, наче упало. Роздався регіт.

– Хто то? – грізно спитався учитель.

Один з школярів підвівся і сказав, що то Гудзь заснув і, сонний, посунувся з лави.

– Гудзь! – обізвав учитель. – Сюди!

Невеличкий хлопчик з сонними зляканими очима, з жовтим у плямах лицем, вийшов насеред хати. Учитель глянув – і вказав пальцем на долівку. Гудзь стояв, мов його прибив хто гвіздком.

– Накарачки, скотино! – гукнув учитель.

Гудзь упав навколюшки… І знову тихо, і знову урок…

– А-а-а-а! – позіхнув хтось.

– Хто то? – знову гукнув учитель.

Усі оглянулись, шукаючи винуватого.

– Хто то?! – ще грізніше гукнув учитель.

Як у рот води набрали.

– Жук! – кликнув учитель.

Високий мордатий школяр піднявся з-за послідньої лави.

– Ти? – визвіривсь учитель.

– Що таке? – спитав Жук.

– Ти не чув! Не чув?! – мов ужалений, скрикнув учитель. – Телепень!

Петрусь підвівся.

– На лінійку, дай тому великантюзі напальків і скажи йому, чого він не чув.

Очі усіх уп'ялися у Петруся, а він стояв і не знав, що йому робити: чи учителя послухати, чи провалитися крізь землю.

– Чого ти стоїш? На! – сказав учитель.

Петрусь поблід, скривився.

– Чого ти кривишся? На, кажу!

Петрусь залився сльозами… Як йому свого недавнього заступника та бити?

– Дурний! – сказав учитель. – Сідай. Шестірний! Невеличкий і юркий, як миша, хлопчик пірнув під лаву

і миттю опинивсь біля учителя.

– Гарячих, Костянтин Іванович? – спитав він, беручи від учителя лінійку.

Регіт, як гадячий клекіт, зірвався.

– Гарячих… Тихше!

Шестірний побіг до Жука.

– Я не винуватий, Костянтин Іванович! – басив Жук, – я нічого не чув…

– Держи руку! – скрикнув Шестірний, і хижа радість загорілася в очах малого.

Жук наставив руку, Шестірний замахнувся; Жук одхопив руку – лінійка ударилась об лаву і зазизчала. Усі засміялися. Зло невдачі скривило личко малого: щоки почервоніли, ніс роздався, очі – насупились-позеленіли.

– Держи! – гукнув він і вхопив Жука за пальці.

Трісь-лясь!..

– Ай!..

Петро Федорович кинувся, схопивсь. У голові в його ще снував сон свої візерунки, перед очима ще манячила мана: він бачив Жука, котрий хукав на набряклу, посинілу руку; сльози на очах його тремтіли, тоді як радість світила в очах Шестірного. Йому жаль стало Жука – здорового, чорного, мордатого. І серце у його стало, коли він глянув на Шестірного – малого, злого. Він злякався його – і затремтів. Сон, як дим, знявся, зник.

І знову він один у сирій сірій хаті; ліжко під ним; у кутку столик, на котрому лежав хліб і ще щось з їжі; а вгорі вікно, перевите залізними штабами, дивилося на його, як темний рот якогось страшного звіра з гострими іржавими зубами.