Панас Мирний - Повія

– Поведе, Петрусю. – І мати почала гладити його головоньку.

– А там, у школі, є учитель; учити буде?

– Буде, моя дитино, аби учився.

Хлопчик задумався; рученята його упали на коліна.

– Я буду учитись, мамо… Та вивчусь, великий буду, а папа віддасть мене на службу… Я буду ходити разом з папою, йому помагати. – І оченята його заблищали.

– Будеш, дитино, будеш, мій голубе!.. Тілько вчися, мій сину, не так, як Попенко, що по городу собак ганяє.

Дитина знову задумалася. Перед його очима виразно виступив Попенко – сухий, довгобразий, з жовтими плямами на виду, що босий ганяє по городу. Батько-мати пошлють його у школу, а він за книжки – поховає їх на току у стогах, а сам пішов блукати по вулицях.

– Ні, я не буду так робити, мамо… Я буду учитися.

– Я знаю, ти в мене слухняна дитина. Послухаєш мене – будеш учитися.

– Буду, буду! Мені, мамо, пошиє папа жупанок з червоним коміром; я одягнуся, візьму книжки під руку – і гайда у школу! Попенко буде мене кликати до себе, я не піду за ним, а прямо – у школу. Там буду тихо сидіти, учителя буду слухати.

– Добре, добре, Петрусю. Ти в мене розумний хлопчик, ти – моя дитина! – І мати припала до червоненького личенька хлопця, цілувала у повні щічки, у блискучі очиці. – Ну, годі ж тобі лежати. Годі. Уставай, будемо удягатися.

За матерньою поміччю хлопчик не забарився умитися, прибратися; пахучою мастю помастила мати його головоньку, причесала. Пахощі рознеслися по хаті, і хлопчик бавився ними, нюхав.

– А-ах! пахне! – мовив він, прищурюючи очиці, – усю школу запахаю!

Мати усміхнулася.

– Запахаєш, сину.

– Буде вже вам чепуритися! – пробіг густий голос по хаті.

І мати, і хлопчик обернулися. У дверях стояв низенький, натоптуваний чоловік, з лисиною на голові, з круглим, гладко виголеним лицем – сказав би жіночим, коли б довгі брови так не насупилися над його запалими очима.

– Понюхайте, папо, як у мене головонька пахне! – мовив усміхаючись хлопчик, підбіг до батька і задрав до його свою головоньку.

Батько взяв сина за руку, нахилився, понюхав.

– Фу-у. у! аж у ніс б'є!.. Хто ж це тебе так наялозив?

Свіжим дитячим личком усміхнувся хлопчик і показав очима на матір.

– Мама! А що?

– Балує тебе мати, балує! – гладячи рукою по голові, казав батько.

– Ні, мама мене не балує; вона мене любить, і я її люблю. І буду я, папо, учитись; вивчусь, виросту великий, на службу поступлю… Ви і мама будете старі, а я – молодий, здоровий; буду грошей заробляти, вас годувати!

– О-о! ти в мене старий! – сміючись одказав батько.

– Ні, я, папо, не старий; а буду колись старий.

– Ну, добре ж, добре. Ходімо ж чаю пити та і в школу підемо.

Батько узяв хлопчика за руку і став виводити з хати. Хлопчик повернув голову до матері, кликав її за собою очима.

– Мамо! Мамо! ідіть за нами! – крикнув він, виглянувши з-за дверей.

– Ідіть, ідіть… я зараз.

Батько з сином скрилися. Зосталася сама мати і почала перестилати маленьку постілоньку: перебила подушку, заслала простинею, покрила коцем, положила дві головні подушечки зверху і напрямилася з хати. Вона пройшла кухню, де куховарка кришила зілля на страву, і одчинила другі двері, що вели у столову.

Там за столом сиділи уже батько з сином. Перед кожним стояло по стакану чаю. Батько потроху сьорбав; а син, махаючи попід столом ногами, колотив у стакані ложечкою. Серед столу, на мідяному підносі, стояв блискучий самовар і мугикав стиха якусь журливу пісеньку. Сумно у хаті роздавалася та пісня.

– Чому ти не п'єш чаю? – спитав батько сина.

– Гарячий, – відказав той і звів очі на двері.

Якраз вони відхилилися – і хлопчик побачив добре знайоме йому лице матері; очі його заграли, заіскрили радістю.

– Ось і мама йдуть! – радо промовив він.

З приходом її усе зразу повеселіло: і хата мов прояснилася, наче вступило в неї сонце, і самовар дужче заблищав, переводячи своє журливе мугикання на дрібну веселу пісеньку з перебоями. Мати зразу вгадала, чого синові треба: сіла коло його на стулі і налила чаю з стакана у блюдце. Син узяв шматок хліба і почав пити чай. Швидко його й попили. Батько узявся за картуз.

– Збирайся, сину, ходімо.

Хлопчик швиденько скочив з стула, подякував батькові-матері за чай і побіг у свою хату. Швидко побіг, швидко і вернувся з картузом у руках.

– Прощайте, мамо, – підбігаючи до матері, мовив він своїм дзвінким голосом, у котрому почувалася дитяча радість і разом тихая туга.

Син припав до матерньої руки, а мати – до синової голови. Потім він міцно обхопив її шию руками і згаряча поцілував у запалу щоку.