Панас Мирний - Повія

– Я буду вчитися, мамо… – тихо прошептав, одскочив від матері, підбіг до батька, ухопив його за руку – і разом з ним вийшов з хати…

Тінь – не тінь, щось темне, невідоме закрило рідне дворище перед очима!.. Жовта пляма затремтіла, потемніла. По непривітній хаті розлився рожевий світ; сірі стіни загорілися, двері зажовтіли. Мана, наче легенька тінь, тремтіла, тікала, поти, як дим, не зникла. Петро Федорович повернув голову.

У невеличке надвірне віконечко заглядав світ рожевим поглядом. Крізь його шибки, через залізні штаби, лився він довгою стягою, розсіваючись по стінах, по дверях, по долівці. У Петра Федоровича зарізало в очах, мов хто у їх піску насипав. Він одвернув голову до стіни – і задумався.

«І нащо сей світ розбив дорогу мою ману? Де вона ділася, куди втекла?…» Шкода йому стало того давнього, на котрому він серцем одпочивав; шкода стало дитячих літ, що в такій любій та милій споминці виступили тепереньки перед ним. «Чому я довіку, довіку не зостався тим малим хлопчиком, тією невеличкою дитиною, котру так пестили материні руки і доглядав її добрий погляд? Тепер інша доля – холодна і хмура, заступила матір; своїми холодними руками обгортає мою шию… Трудно мені дихати од її обіймів. Своїм темним і злим поглядом заглядає у вічі – і стигне, холоне кров у моєму серці!.. Діло, дороге моє діло, зразу перервалося; чужі ворожі руки перервали його!» Жаль гострим ножем краяв йому серце, на сухі очі набігли сльози.

Коло дверей стукнув засов – і злякав Петра Федоровича. Він мерщій схопився і боязко глянув на двері. Вони розчинилися, мов рот лютого звіра, і в темній прорісі заметушилася постать чоловіка. Незабаром старий, кривоногий сторож уступив у хату, несучи перед собою стілець.

– Устали, ваше благородіє? – скрикнув він глухим голосом і знову злякав Петра Федоровича.

Він мовчав. «Благородіє! благородіє!» – дзвонило в ухах у його і тоді, коли сторож пішов і коли знову вернувся, несучи миску і глек води.

– Умиватися будемо, ваше благородіє! – знову гукнув сторож, бажаючи, видно, почути, як балакає «його благородіє». «Його благородіє» не забалакало: воно, правда, порвалось сказати щось, та язик пристав у роті, не повертався, – очі тілько божевільно упилися в сторожа. Сторож постояв і, не добившись слова від «його благородія», вийшов, зачиняючи двері за собою.

«Благородіє! благородіє!» – стрибало перед очима і гуло в голові Петра Федоровича. «Благородіє! благородіє!» – вимовляли стіни, двері, поміст, стеля. Уста його скривилися; в очах заграв божевільний регіт. «От тобі і рівноправность! – подумав він, махнувши рукою. – Умиймося краще!»

Петро Федорович устав; кров ударила в голову; потемніло в очах. Нетвердою ступою добрався він до миски, налив в неї води і почав хлюпостатися, примочуючи найбільше голову. Чим довше він її мочив, тим більше вона розгорялася; лице почервоніло; на висках налилися жили кров'ю, набрякли; у голові – наче горіло що, аж пекло йому в очі, мов хто піском засипав їх, – різало; обличчя – парувало.

Довго він хлюпостався, довго мочив голову – не помагало. Ось він ще раз линув води на голову, підвівся, узяв рушник і почав утиратись. Сухе тіло його ще дужче розгорялося; очі застилало заволокою; у висках – сіпало; у грудях – боліло-хрипіло. Безсонна ніч давала себе почувати: не тільки груди, – руки, ноги, голова боліли, мов хто здавлював їх у лещатах. Йому робилося нудно. Важко дишучи, нетвердо ступаючи, пройшовся він по хаті раз, удруге. Голова упала на груди; руки обвисли, мов не його руки, а приставлені; він їх не міг підняти угору. Доплутавши до постелі, він ліг. Очі від утоми закрилися; рот розкрився; гаряча з його виходила пара. Стіни, стеля, долівка закрутилися, заходили ходором, мов хто навсправжки крутив їх перед його закритими очима. А це зразу – все стало, покрилося темнотою: забуття насунуло; трудний сон наліг.

Ненадовго він упокоївся. Мучена голова робила своє; мучені думки і в сні його не покидали: страшними причудами вони трясли його душу. Очевидячки дні зливалися з сонними марами ночі – і лякали його. Сторож, несучи снідання, стукнув дверима: йому здалося щось страшне, темне, без образа, без обличчя, звідкільсь уставало, росло, все ламало по своєму шляху і наступало на його… Він кинувся, устав, поводячи тривожно очима по хаті. Сторож здався йому страховищем – височезним, широчезним, немилосердним. Задуте з похмілля лице його здавалося колесом; очі – ямами, в котрих жевріли іскри якогось злого огню, пекучого і уразливого; рот – прогалиною, з котрої виглядали чорні зуби, як спиці обода; ніс – трубою, котра пихтіла та диміла, колишучи синьо-червоними боками… Страх, як трясця, затряс усе тіло Петра Федоровича. Він зложив руки на грудях, притис їх до серця і замолився очима… «Я ж нікого не займав, нікому нічого не зробив лихого», – казав його зляканий погляд, тривожно бігаючи і шукаючи спокою.