– Заснули, ваше благородіє? Снідати приніс, – доводив сторож; а йому вчулася лайка, докори.
Він опустив голову на груди. Сторож подивився-по-дивився, поставив снідання на стіл; узяв миску і глек з водою, ще раз обернувся, ще подивився, крякнув, хитнув головою – і вийшов, зачиняючи двері.
– Ну, цьому недовго ряст топтати! – почувся з-за дверей його голос.
– Как так? – почувся і другий, незнайомий.
– А так, – на ладан дише!.. І що вони, моя матінко, роблять таке, що ними, мов мишами, набивають оці печери?
– Не нашего, брат, ума дело… Начальство про то ведает, – одказав невідомий голос.
Далі залізо загарчало, засов стукнув. І знову тихо, тілько ступні чийогось важкого чобота роздаються в коридорі… Петро Федорович знеміг, повалився на ліжко – і знову заснув…
І сняться йому давні привиденьки. Сниться йому улиця, запружена народом, що вертався з базару; сниться базар, котрий переходять вони удвох з батьком, ідучи до школи. Батько іде помалу, веде його за руку. Стрівають їх знайомі, становляться, розпитують. Хрещена мати, котру він поцілував у руку, погладила його по головці і наказала учитись. Се було біля бублейниць. Тілько що мати одійшла, як ціла купа бублейниць кинулась на їх і трохи не збила з ніг: поміж народом, наче в'юн, звивався щось за хлопець.
– Лови! лови! – гукали бублейниці і мчалися, мов вітер.
Він озирнувся, пізнав Попенка, що тікав з в'язкою бубликів.
– Що то? Кого лови? – спитав батько.
Товста бублейниця з масним лицем, масним очіпком та не кращою й одежею, розмахуючи руками, розказувала, що за проклятими школярами не вдержиш бубликів: як та миша – підкрадеться, ухопить в'язку – і драла!
– То, папо, Гриша, – казав він батькові.
– Який Гриша?
– Попів.
Батько засміявся і повів його далі. Усю дорогу не сходила з ума його думка про Гришу, що крав бублики. На всі лади розказував він батькові про того Гришу всяку всячину: що він і не учиться; що він і в школу не хоче ходити; що він ото уже й бублики краде!
– Ти не бери з його приміру. Бач, він який, – сказав батько.
– Ні, я не буду його слухати.
Ось і школа; і учитель – зажовклий та замлілий чоловік, в бакенбардах, з великим горбатим носом. Учитель дивиться на його, гладить по голові і питає, чи буде він учитися? – Буду, – одказує він тихо. Ось ще щось спитав його; він одказав; учитель погладив по голові, засміявся і… повів його у школу, велику хату, уставлену лавами, за котрими сиділо багато всяких хлопців і, колишучись над розкритими книжками, товкли уроки. Галас від їх крику окривав усю хату. Як тілько показався учитель – все зразу утихло, і всі, як ті москалі, посхоплювалися, стали.
– Сідайте, – сказав учитель.
Мов що глухо ламалося-опускалося: то школярі сідали.
– А ось і твоє місце, – сказав учитель, вказуючи йому на передню лаву.
Він пішов і сів.
– Учіться ж, – мовив учитель, виходячи разом з батьком із школи.
Тілько що учитель за поріг, як знову несамовитий крик та галас піднялися з усіх боків… «Бе, а – ба; ве, а – ва», «І очисти мя од всякія скверни…» – роздавалося то там, то там. «Посунься!» – крикнув хтось. Десь щось стукнуло, писнуло. Скоро побачив Петрусь, як два хлопчики зчепилися битись. «Не лізь!» – «Лисичка, лисичка!.. Зайчик! Вовцюга!»… І пішов викрик по всьому класу: перекидалися прозвищами з усіх боків. Петрусь сидів і, дивуючись, повертав голову то в ту, то в другу сторону.
– Хто се? – роздалося коло його уха.
Петрусь оглянувся: два хлопчики його літ сиділи на одній з ним лаві – один чорноголовий, другий білоголовий – і перешіптувалися між собою.
– Не знаю, – одказав чорноголовий.
– Новичок? – знову запитав білоголовий.
– Новичок. Ото його батько, що приходив з учителем.
– Хто ти такий? – запитав Петруся білоголовий.
Петрусь злякався і посунувсь від їх.
– Не займай, – раяв чорноголовий. – Ще розквисне, учителеві пожаліється.
– Хто?! – крикнув білоголовий, і зелені його очі уп'ялися в Петруся. – Ти тілько мені будеш що казати учителеві, то – дивись! – І, показуючи кулак, шпарко замахнувся ним. Коли б не одскочив Петрусь, так би духопелик і влип у його спину! Петрусь поспішив одскочити, хоч так порвався, що аж упав з лави додолу… Гук роздався по хаті.
– Тю-у-у! – скрикнув хтось.
– Новичок упав! Новичок упав! – І всі кинулися до Петруся, обступили його, підвели.
– Чого ти упав? – спитав його високий мордатий хлопець з чорним лицем.
Петрусь трусивсь, а не плакав. Він глянув кругом: між школярами не видно було білоголового з зеленими очима.
Читать дальше