Панас Мирний - Повія

Вечір спускався на землю, як знайома повозка знову простувала до тюрми. Знову стара мати устала і мала була іти до брами, та часовий не пустив.

– Атваливай! атваливай, матушка! – крикнув він.

– Я до сина, – простогнала стара. – Ось бумага, що можна з ним бачитись.

– Сегодня поздно. Завтра, матушка.

I заходив москаль, як та машина, коло воріт… раз-два! раз-два!

«Не піду ж я від тебе, лихе місце, що скрило мого сина… Буду я тут цілу ніч білого світа виглядати, того щасливого часу дожидати, коли побачу тебе, мій сину, моя єдина дитино!» – не словами – сльозами промовила сама собі мати і пішла до візка.

Ніч далі та далі насувала; туман густішав та темнішав. Світилися огні по хатах, віддаючи крізь туман жовтими кружалами. Заблищали вікна у тюрмі, мов окате страховище сотню очей визвірило.

– Коли б я знала, моя дитино, котре то твоє віконечко, я б з його цілу ніч очей не спускала! – мовила стара, глянувши на тюрму.

Не чув і не бачив нічого того Петро Федорович. Він тепер навіть не бачив і жовтої плями, що кожну ніч стояла перед його очима; ні постелі, на котрій лежав; ні стін, котрі, як вороги, обступили його. Серед темної хмари чорних думок почувався йому крик і лемент голодних та холодних людей; доносилася їх важка хрипотнява, їх гірке бідкання… Що то так страшно стогне, мов з-під землі подає голос, мов важка гора налягла на груди і не дає вільно дихати?… Щось скрегоче, молиться, голосе… «Боже наш! Боже!.. Голубко моя! діточки мої! дрібнії мої!.. Хто вас тепер годувати буде?…» Петро задумався і пригадав, як йому довелося раз восени проїздити шляхом, де строїлася залізниця. Ціла купа обірваного люду валялася попідтинню убогого села. Голодний, холодний і недужий перелазив з місця на місце, від одного тину до другого; цокотав від лихої трясці зубами, прохав у кожного палючими очима помочі – і, не діждавшись, зціпивши зуби, страшно стогнав, молився і востаннє викрикував найрідніші, наймиліші слова… Петрові – мов хто шилом шпигонув у серце, – так воно у його болізно повернулося, защеміло, занило… Він схопився за груди рукою – і перекинувся від нестямки на другий бік.

І вчувається йому знову голосіння – тонке, тягуче: мов хто тоненьку пилочку угородив у серце і зачав пиляти, то сюди, то туди повертаючи, – такщось безутішно голосило… Петро знову задумався – і пригадалася йому жінка, котру він колись давно, ще невеличким хлопчиком, всього один раз бачив на віку… Молода, з висушеним нуждою та горем лицем, з глибоко запалими очима, в котрих недоля звила своє лихе гніздо, – стояла молодиця серед двору, ламала кістляві руки – і тужила, безперестанку тужила… Коло неї двоє малих діток божевільно заводили тонким плакучим заводом… За двором стояв чоловік – і, мов винуватий, похнюпившись, дивився у землю. То був староста. Він приніс молодиці звістку за чоловіка. Десять років, як його оддали в москалі; десять років – довгих-предовгих – вона його дожидала, виглядала, – поки староста не приніс звістки, що її Якова за віщось розстріляно!.. А дома ж він був такий тихий та обхідчастий!! Молодиця голосила; діти лементували… У Петра в голові намутилося; під саме тім'я мов хто гарячого жару насипав, пекло-палило… Він безтямки засовався на ліжку, зітхнув, заскреготав зубами… Димом і темнотою заслало йому очі; в ухах загуло-задзенчало… І довго-довго вчувався Петрові здалека гук-крик, убачалося темне курище, пекуче огнище… А це зразу – мов з-за хмари виткнулось сонце – і осіяло темнее поле. По йому вздовж і впоперек бігали коні; переходили люди; палили з гармат; стріляли з рушниць… Ось – несамовито знялася на диби скалічена тринога коняка, захропла, гепнула набік і налитими кров'ю очима глянула на людей, що повз неї неслися… Он – один чоловік захитався і стовбула з землею поздоровкався, – тремтить, підпливаючи крів'ю. Он – другий біля його, задравши голову вгору, падає навзнич, – все дедалі синіє та синіє, закриваючи очі… Он – третій, вхопившись рукою за груди, щось шепче, припавши ниць до землі… Чи то поклони б'є? а чи прокльони шле?., чи прощається з білим світом?… Злякана коняка, згубивши хазяїна, несамовито скаче полем; з усього розгону наскочила копитом на його голову, – голова, мов горіхова лушпина, тріснула – шепотання затихло, – коняка промчалася далі… А ось – сунуть люди рівними лавами… Іде лава на лаву, посилаючи одна другій олив'яні гостинці, дишучи огнем та димом. А позаду – наче пекло клекоче; ревуть гармати… гуде та стогне земля… Що се?… Війна? війна?… За яке добро так зчепилися люди?., за які вигоди сипнула одна на другу ся сила людей? За що б'ються?., кого б'ють?… Не помирилися царі за царства, вельможні за панства, пани за підпанства – і давай мірятись силою: хто більше згубить безневинних душ, хто розіллє більше людської неповинної крові… Немає серця – немає й жалю! Що їм до того, що в тій і другій стороні, по городах, селах, хуторах снують, мов тіні, старі батьки, матері, молоді жінки, малі діти, – ламають руки, побиваються, плачуть?! В того не стане сина; в тії – чоловіка, у тих – батька…