Панас Мирний - Повія

Над чорною землею прокинувся світ. Не ясним сонячним оком глянув він на неї після похмурої дощової ночі, а повіяв туманом, дихнув важкою парою. Закурілася земля, задиміла; пішов дощ, дрібний та тихий, мов крізь сито засіяв; стрепенулися темні ліси і, розправляючи, підставляли своє загоріле листя під дрібні дощові краплі; зраділа зелена трава і підняла свої гострі листочки угору; засумували пил та курево – чорною калюкою укрили всі широкі дороги.

Добиралося до полудня. Кальною улицею міста П. проїжджав невеличкий візок парою коненят, котрі аж перепалися. На візку сиділа, прикрита рядном, стара згорблена жінка – і знай молила свого машталіра поганяти скоріше.

– Ради Господа Бога, ради самого Христа святого, коли ти віруєш у його, – поганяй, Іване! – молила вона своїм журливим голосом. – Швидше! швидше! уже ж недалеко… Он до того темного будинку – та й годі! І коням скоріше спочинок буде… Швидше, Іване!

– Та воно ви, пані, цілу дорогу – все швидше та швидше! – одказав машталір: – то он до того ліска, то он до того села, то до тії хати… Воно-то нам сидіти добре, а коні, гляньте, – аж боки позападали. Ще хоч би не путь така! А то цілу ніч дощ прав, ще й тепер присипає. Ще добрі коні, що не пристали.

– Я ж прошу тебе, Іване, – молила жінка.

Іван не сказав нічого: шморгнув тілько батогом по конях, сіпнув віжками – і коні підтюпцем побігли до тюрми. Недалеко від залізної брами зупинив їх Іван. Жінка скинула з себе рядно і показала на світ своє сухе, жовте, пописане зморшками лице. На голові у неї був чорний платок, на плечах чорна юпочка, з-під котрої вибивалося чорне плаття; на обличчі і очах лежала чорна туга. Трясучись, тілько не від холоду, видно, злізла стара з візка і не пішла – побігла до брами.

– Чи можна бачити смотрителя? – спитала вона часового.

Той гукнув у віконечко; перегук почувся з двору, – швиденько забряжчали ключі, загарчали засови… Брама розчинилася, упустила стару – і знову зачинилася.

– Ви чого? – спитав її неласково худий, шолудивий смотритель.

– Побачитись з сином.

– Опізнилися, матушка!

У старої щось покотилося по щоці… То, може, дощова крапля упала з платка на обличчя?… Смотрителеві було байдуже до того. Та й кому ж до того діло?!

– Опізнилися, кажу, – знову мовив смотритель і одвернувся.

– Боже ж мій! Коли ж мені прийти?

– Прийом до обіду тілько буває.

– Я ж здалека приїхала… за сотню верст забилася. Змилосердіться надо мною, – кланяючись прохала стара.

Смотритель мугикнув, щось процідив крізь зуби і сплюнув.

– З ким ви хочете бачитись? – спитав помовчавши.

– З сином… з Петром Телепнем.

– З Телепнем? – спитав смотритель таким голосом, що аж у серці похолонуло.

– Еге… з Петрусем; з моїм єдиним сином.

– З ним не можна!

– Зовсім не можна? – ледве вимовила стара.

– Сьогодні не можна; а завтра, як вихлопочете разрішеніє, то до обіду можна.

– У кого ж те разрішеніє брати?

– У полковника… – І смотритель сказав прізвище.

– Боже ж мій! Я ж не знаю, де він живе: я приїжджа людина… у мене немає нікого знайомого, хто б указав.

– Язик, матушка, до Києва доводить!

Знову щось за вода змила обличчя старої. Постояла вона, постояла – і, хитаючись, пішла назад.

– Треба, Іване, ще до полковника їхати. Так не пускають… – ридаючи казала вона своєму непривітному машталірові.

– Я так і знав! – гукнув той. – Ще по городу будемо крутитись; шукати якогось полковника… Господи Боже мій! Коли вже ми спочинемо? Хоч би пристать де, просушитись.

– Хіба я сама, Іване, не радніша скоріше спочити? Я б радніша була навіки спочити, щоб не чути сього і не бачити…

– Сідайте хоч скоріш! – змилосердився Іван.

Стара ледве злізла на віз. Іван повернув коней – і не забарилися вони скритися в кальних городських улицях…

Чи ти чуєш, Петре, хто тебе питає? Чи ти бачиш, хто за сотню верстов, по дощу, по лихій годині, примчався до тебе, не спавши і не прилягавши й на часину, не з'ївши крихти хліба з того безталанного часу, як тяжка звістка дійшла до її вуха?

Не чує Петро і не бачить нічого в своїй мишоловці. Ноги в його від біготні заболіли, заболіли руки, голова і груди. Виморений, мов після тяжкої роботи, як сніп, звалився він на ліжко… Спати? Ні, сон тікав від його, як від напасті: він щасливим закриває важкі вії, покійним застилає натомлені очі! А Петро не знав ні щастя, ні спокою. На його душу, наче кам'яна гора, навернули чорні думки, – мов гарячою сіркою пекли його серце, – залізними пальцями давили і переминали мозок. Очі налилися крів'ю, покосилися; лице пожовкло-почорніло, наче земля; від його і несло нею, холодною та непривітною, як буває під осінь. Волосся на голові дибом стало, а уста страшно та грізно кривилися. Що думав у той час Петро? Нічого не думав – і все думав! Він віддався на волю своїм думкам, котрі, як голодні звірі, метали його на всі боки.