Панас Мирний - Повія

– Я? Я ще не знаю, що з мене буде; куди себе ткну. Набираюсь поки що сили; придивляюся до людей і їх життя, – думка колись виводити.

– Писателем хочеш стати?

– Еге ж. А ти як думаєш про се?

Жук скривився, почухався.

– Ти не згоджуєшся? – спитав Петро.

– Любов висшвувати? – бевкнув Жук.

Наче холодною водою обдали ті слова Петра; зневага і ураза пройняли його серце. Жук помітив.

– Вибач, Петре, – замовив він далі. – Я, коли хоч, не бачу справжнього діла з писательства… Що се за діло? Так, з жиру багаті люди, не знаючи нужди, забавляються.

– Он куди ти ухопив! – сказав Петро. – Довго ж ти таки возився з темним людом, – додав, подумавши.

– Та й сам їх миром помазався?

– Ні, гірше… І у простого народу є пісня, казка…

– Що ж, він нею живе?

– Живе у часи спочинку. Коли руки його спочивають, душа і серце просять роботи.

– Хай і так… Тілько се не дає йому їсти.

– Не дає. Ти вчиш його найлегше хліба добути, а я звертаю людську увагу на страшні картини нужди та горя, буджу жаль у серці…

Жук зареготався.

– Вибач мені, Петре! Зділай милость, вибач за мій регіт! О-ох! не зможу ж я удержатися, дивлячись на те, що ти таким благим оком та добрим серцем поглядаєш на діла миру сього… Хіба золото має серце? Хіба метал проймеш словом? О Петре! О голубе мій! Не тут би тобі жити; не з цими закам'янілими душами…

– Коли вода камінь пробиває, а то б живе слово не дійшло до душі, – одказав Петро.

– А через скілько літ ти повернеш людські голови на цей шлях? – спитав Жук. – Дай Боже, щоб через вік спізнали тебе люди і почали так благо думати, як ти думаєш!.. Візьми великих учителів, – глянь на самого Христа… А я, Петре, тепер живу… сьогодні живу – і сьогодні нема мені чого їсти, нема хліба сьогодні… Що ж мені з того, що через вік буде, коли я сьогодні з голоду здихаю?

– Не можна ж усього зразу узяти.

– Брехня! – скрикнув Жук. – Не можна усього – бери частину!.. Я довго, Петре, думав над цим і додумався ось до чого: не можна просьбою – бери силою! Бийся! борися, – а бери, добувай!

Петро мав був перечити.

– Стій! не переч! Ми нічого не виспоримо… Ходімо краще їсти… Ми розуміємо добре один одного, – сказав, задумавшись, Жук. – Я тілько бачу, що шляхи наші різні, а становище їх, Петре, однакове… Де воно буде – чи на шибениці, чи у Дніпрі… Все одно, де б не було!

Мов хто обложив кригою Петрове серце, мов хто холодними руками узявся за його горло від тих слів. Темне і непривітне грядуще підняло свою запону і глянуло холодними очима…

Петро скрикнув і прокинувся.

Світ борюкався з темнотою; у вікно заглядав він мутними очима; а по кутках, мов трясця, тіпалися померки. Петро підвівся, сів. Серце його страшно билося; голова горіла. Сон, як живі очевидячки, стояв перед очима… думки його потягли далі.

Далі він бачить, як усі прийнялися снідати, пересипаючи сьорбання юшки веселою жартовливою розмовою. Потім рибалки повкладалися спати; один Жук не лягав. Він водив Петра усюди; показував рибальські снасті, розказував, куди, що і як. Далі обід… сон…

Сонце спускалося надвечір, як рибалки почали збиратись на роботу. Товариство почало прощатись.

– А знаєш, де Шестірний? – спитав Петро Жука.

– А де?

– Правовідом…

– О, я так і знав! От, як живі будемо, то побачимо – як він високо піде угору, – сказав на прощання Жук.

Товариство повернуло на Київ, а рибалки – до човнів.

Часто після того Петро і з товариством, і сам ходив до Жука у гості. Приходив і Жук до його. Петро ділився з ним своєю працею. Жук іноді скидав на неї і свою увагу; раяв, як те або друге краще зробити. І вдячний же був за те Петро Жукові! То було слово самого життя; слово чоловіка, котрий не тілько бачив лихо, а й на своїй шкурі звідав його.

Далі… далі… Минали дні за днями… Петро все глибше заривався у свою працю, зживався з своєю роботою. Страшна драма рибальського голоду лежала вже у його на столі. Живі люди, живі їх муки заставили і самого Жука здивуватись неабиякому таланові Петровому. Захотілося Петрові далі йти; захотілося самому повітати у других обставинах життя. Забажалося йому побути між «халамидниками» – тими каліками-злодюгами, що оселяють кінці великих міст. Захотілося йому побачити їх долю, їх горе: чим живе і чим дише сей люд. І… поїхав Петро на послідні свої канікули не до батька-матері, – поїхав у місто П…

Темна дощова ніч; холодна і непривітна хата; німі, мовчазні стіни; вікно угорі, перевите залізними штабами, домалювали йому картину життя…