Панас Мирний - Повія

– Та то ж курінь.

Підійшли. Кругом куреня не видно нікого, тілько поверх його лежали сітки та геть осторонь на вбитих у землю кілках дебелів невід.

– Чи тут є хто? – відхиляючи двері в курінь, спитався один з товариства.

Звідти не окликався ніхто. Декотрі порвалися увійти в курінь.

– Не ходи туди. Там немає нікого.

– Та ні, он щось чорніє, – сказав один і, нагнувши голову, поліз. За ним – другі.

В курені було вогко; трюхла солома жовтіла на долівці; по боках стояли казанки, лежали торби; в одній мисці жебріла мілька, у другій – жовтіло пшоно. Ген – аж у самому кутку на розісланому сіряку лежав чоловік. Голова його закустрана: борода висипала, як щітка; обличчя – одні кістки, обмотані блідою шкурою; очі великі горіли якимсь болізним огнем. Чоловік лежав і, не обзиваючись, дивився на їх своїми гарячими очима.

– Здорові були! – привітало його товариство.

Чоловік скривився і ледве чутно вимовив:

– Здорові.

– Що це ви, дядьку, недужі?

– О-ох!.. бодай не казати! – І безнадійно махнув рукою.

– Що ж у вас болить?

– Та все болить… – Чоловік став підводитись, і чутно було, як хрущали його кістки. – А найбільше руки, – передихаючи, вимовив він. – Ще хоч би не сі виразки. – І показав свої чорні порізані пальці. Широкі шрами, уже підживші, перетиналися недавніми, що мов серпом були порізані, червоніли і ятрилися. – Сказано, не можна ні до чого і доторкнутись… аж пече – так болить! Пальців не можна зігнути… О-ох! – Він узявсь за голову рукою і промочив смажні уста язиком.

Товариство з жалем дивилося на його.

– А де ж ваші?

– Та ще не вернулися. Вони надходять тоді, як сонце геть підіб'ється… А ви що за люди?

– Та ми з города… Вийшли погуляти та й завернули. Чи не можна б у вас риби добути?

– Підождіть, наші прийдуть. Може, і можна буде. Не ловиться щось і риба тепер. Чи її вже виловлено, чи такі вже літа настали, – Господь його знає!.. Колись було закинеш раз невід – насилу витягнеш; а тепер бовтаєшся-бовтаєшся цілу ніч, змокнеш, виморишся, як собака; а що того влову? і на базар соромно поткнутись!.. А треба ж то і за воду заплатити, і на невід відділити… Б'єшся-б'єшся, як та риба об лід; а що того заробітку? Що заробив – те і віддав; а собі знову позичай… Трудне наше життя! Ще хоч би здоровий був, а то – от валяєшся, як я тепер… то вже краще з човна в Дніпро головою!.. Учора жінка приходила… їсти, каже, нічого… Думка-то – чоловік заробив… А чоловік – дохлий валяється… Посиділа-посиділа, пожурилася-поплакала та з тим і додому пішла. – Знову чоловік провів по лобові рукою, знову промочив язиком смажені уста.

Товариство заметушилося, почало шептатись… Декілька срібляків упало коло чоловіка на сіряк.

– Нащо се? – спитався той.

– Візьміть, дядьку; на ліки буде.

– Спасибі вам!

Сонце почало пробиватися крізь густе курище туману, здавалося – мов хто стиглий червоний кавун викотив з-за гори. Туман почав рідшати, підніматись угору. До куреня доносився глухий людський гомін і томлене чавкання чобіт.

– От і наші ідуть, – сказав чоловік.

Гомін наближувався: стали виразно доноситись слова. Чогось затіпалось серце Петрове, коли він зачув той голос. Щось за рідний, знайомий голос здався йому. Товариство почало виходити з куреня; здоровкалось з рибалками, котрі порались то коло снасті, то коло свого убогого добутку. Ті знімали сухий невід, навішували мокрий, щоб просушувався. Чорний мордатий чоловік, як ведмідь зарослий, ухопив здоровенну кошевку з рибою і з натугою поніс її у курінь.

– Що, Пилипе, не краще тобі? – спитав він недужого.

Ще знайоміше здався той голос Петрові: він чув десь його, та не пригадає де.

Петро напрямивсь до куреня. Чорний чоловік якраз виходив з дверей; очі їх стрілися.

– Жук! – скрикнув Петро.

– Петре! – придавив Жук, – і кинулися один одного обнімати, цілувати.

Рибалки, витріщившись, дивувались, що панич так обнімається та виціловується з їх чорним товаришем.

– Як се ти? Яким побитом? Неждано, негадано! – казав Петро.

– Отак, як бач. Рибу ловимо.

– Братця! – гукнув Петро до своїх. – Мій давній товариш – Жук.

Товариство підходило, знайомилось. Жук познайомив і їх з своїм товариством.

Незабаром заблищало огнище коло куреня; захитався казан на триніжку: варилося снідання. Рибалки і студенти, як рідні брати, перемішалися між собою, – посідали кружком недалеко від багаття – і почали балакати. Деякі розпитували рибалок про їх працю, про влови, про снасть; ті одказували і розказували. Жук з Петром одрізнились геть одсторонь і вели між собою розмову.