Array Колектив авторів - Антологія української готичної прози. Том 1

Корнилій тяжко відпокутував свою провину. Дух його помрачила вічна ніч. Ліза була відімщена…

Щоразу, коли око моє упаде на череп на моєму столі, згадую тоді бідну і знедолену Лізу… Доволі часто, коли тихої ночі промені місяця проникнуть крізь фіранки і, цілуючи мертвий череп, вкриють його своїм срібним світлом, здається мені, мовби сльози, сумні сердечні сльози, тремтіли в його очодолах…

Справжнє прізвище Лев Василович. Народився 11. 04. 1858 р. у м. Скала-Подільська коло Борщева на Тернопільщині в сім’ї лісника. В 1876–1879 рр. учителював на Тернопільщині, а з 1882-го жив у Львові, працював у редакції журналу «Зоря».

Літературну діяльність почав у «Зорі» з 1880 р., де публікував оповідання і статті. На його творчості помітний вплив Юрія Федьковича. На жаль, його літературна доля обірвалася надто рано. Лев Сапогівський передчасно помер 8.05.1883 р. у Львові, похований у с. Целіїв біля Гусятина на Тернопільщині.

«Оповідання «Старий палац» є одною з перших праць покійного письменника, – зазначала редакція «Зорі» (1883, № 16–17). – Доки автор жив, ми тої повістки не друкували, бо його тенденція не надавалась для нашої газети. Нині сповняємо лиш довг вдячности для булого друга і помічника, якого всі позосталі його твори незмінно передаємо в друк».

Лучалось не раз тобі, красна читачко, читати або чути оповідання про старі замки, палаци та ріжні дива. Жахливі історії, представлені там, відогнали не одної ночі сон з твоїх ясних очок, а кождого ранку по такій безсонній ночі перша твоя гадка була: «Як же я зле буду нині виглядати!» А коли ще зазирнула до дзеркала і переконалась, що очка червоні, обведені синіми колами, личко бліденьке, то присягалась, що вже не будеш таких повістей читати і слухати, і звичайно – що я дуже добре знаю – не додержала слова… І тепер, певно, не будеш на то пам’ятати, а перечитаєш мою небилицю, котра колись була правдою.

Не тямлю кілько вже тому буде літ, як се мені лучилось. Я був тоди на селі домовим учителем. На мешканє мені призначено старий палац, в котрім уже кільканадцять літ ніхто не мешкав. Я був тоди іще молодий, а що молоде, те юрне. І я був подуфальний і наперекір пересторогам на усилену мою просьбу дозволено мені замешкати в палаці. Розгосподарився я там надобре. На спальню зайняв малий покоїк, побіч котрого в тім крилі була вельми простора вітальня і також їдальня, а нагорі чотири покої.

Раз відвідав мене там товариш шкільний, з яким перебалакав я аж до вечора, а коли він від’їхав, повернув я до вітальні і сів собі на дідусевім фотелі, котрий міг щонайменше три особи в собі помістити – розумієсь таких, як я тоди був, бо нині, думаю, і нам двом було б затісно. Але я тоди про те не думав – мої гадки були зайняті минувшістю палацу.

Я хотів час його заложення розпізнати за стилем будови, та не зміг собі пригадати епохи такого дивного стилю, отже блукаючи гадками по історії будівництва і порівнюючи луки, філяри, ґзимси та инші ознаки стилів, не зчувся, коли ніч запала, аж старий годинник, що дзвонив північ, збудив мене з задуми.

Я хотів піти до своєї спальні і підвівся з фотеля, але далі кроку ступити не зміг, бо довкола мене почулися глухі, страшні зойки і стогони.

Я не мав відваги озирнутися за постатями, котрі видавали ті тяжкі стогони, але зажмурив очі, і не в змозі втриматися на ногах, котрі тремтіли піді мною, упав знову ув крісло.

Зойк, здавалося, походив із-за стін салі і я набирав відваги… утечи, але коли хотів піднятися, почув дотик зимної руки, котра схопила мою, і хтось заговорив:

– Ходи, побачиш історію сеї палати.

Хоча зойки довкола мене ставали голосніші, мимоволі отворив я очі і побачив старця, що тримав мене за руку.

– Хто ти? – спитав я.

– Я дух, опікун сих місць. Ходи, бо час короткий, – сказав старець і потягнув мене за собою.

Ідучи за ним, я озирнувся, і стіни здалися мені прозорими настільки, що бачив я кожну цеглу і камінь, в яких, придивившись, пізнав я самі частини людських тіл, споєні кров’ю, замість вапна. Саме з них добувалися ті жалібні стогони.

Ми вийшли на двір перед фаціяту палацу. Старець махнув рукою і палац зник, а на його місці станули убогі хлопські хатки і маленька церковця.

На дорозі за нами почувся туркіт коліс, на котрих хиталась пишна виблискуюча золотом коляса. Бистрі коні ішли звільна, якби танцюючи, а з коляси виглядало кілька голів, що з цікавістю оглядали околицю, будуючи плани.