Делия Стейнберг Гусман - Сьогодні я бачила…

Не варто виокремлювати проблему сьогочасної жінки, хай то року цього чи якого іншого, адже вона пов’язана з усім циклом зневажання звичаїв і традицій, невиправданого розриву з минулим та його досвідченнями, що, принаймні, може дати тверде опертя для нових набутків.

Жінка мала б ліпше за інших знати, що таке історія, адже жінка – це сама історія, а відтак пробуває в часі, в його плині, залишаючи на цьому шляху глибокі сліди. Час жінці не ворог. Навпаки. Час не старить жінку, а увічнює її, дає їй снагу до життя і проектує її у вічножіноче, що завжди надихало всіх митців. Час та історія теж показують нам жінок – вже не року цього чи якого іншого. Йдеться про пошуки позачасового символу. Час та історія говорять нам про давніх жриць, які, бувши чистими душею, були посередницями між богами і людьми. Вони говорять нам про королев і войовниць, які мали великий дар владарювання, дар стратегії та мудрості передбачення майбутнього. Вони говорять нам і про сильних матрон – гордих та пишних, які творили історію, виховуючи своїх дітей. До нас долинають далекі відголоси тих жінок, що не боялися смерті та страждань. Користуючись прихильністю лицарів, вони самі виявляли розуміння і ласку до тих, хто обрав важке життя в бойових обладунках. Досі відлунює сміх тих, хто витворив культ краси і закохання, перетворивши витончену чемність на потужну зброю.

Але не варто жити самими спогадами. Спогади мають наснажувати нас, можуть орієнтувати, можуть збагатити досвідченнями. А головна боротьба розгортається в сьогоденні, загроженому очевидним цивілізаційним занепадом – щораз густішим присмерком.

Для того, щоб жінка знову стала дамою і самою собою, щоб у неї не було потреби в протестах, необхідно, поза всякими сумнівами, повернути до попереднього стану всі інші чинники. Тобто чоловік має знову стати лицарем, життя має віднайти трансцендентну мету, а виховання має формувати людей, а не просто інформувати.

Але в основі всякої праці, всякої зміни має бути певний принцип. Жінка завжди була насамперед матір’ю. Сьогодні йдеться про те, щоб вона стала в якомусь сенсі матір’ю нового світу, в якому все увиразнюється у світлі сонця і немає потреби вбиратися в «унісекс», щоб уникнути відповідальності. Жінка тільки тоді жінка, коли бере на себе роль живої природи, випромінюючи любов, красу, розуміння; коли вона виховує на чеснотах не тільки своїх дітей, а й усіх, до кого прихиляється серцем; коли вона кличе до справедливої війни і, водночас, втішає войовників; коли дає прохолодну тінь дерева, в якій можна сховатися. Зрештою, коли вона певна своєї космічної прадавньої сили, то не потребує марних протестів чи тривалого часу, щоб ушляхетнитись, бо одвіку й довіку кожна жінка поріднена з першою яскравою зорею, що запалилася у сталевій безодняві неба. Бути жінкою – не сором, але й не є якась особлива достойність. Бути жінкою – це розуміти пишнобарвну гру райдуги, мати власну барву і мріяти про білу, що об’єднує всі.

До речі, пише це також жінка.

Сьогодні я бачила дитину… Певна річ, малюка нечасто можна зустріти без батьків чи родичів, тому в хлопчикові я побачила і дитину, і якусь подобу старших, що були з ним.

Цей хлопчик виглядав на дитину, тобто мав усі властиві своєму вікові ознаки. Втім, мою увагу насамперед привернуло те, що його убрання являло собою зменшену і кумедну копію убрання дорослих. Я подумала, що то лише випадковість і пильніше придивилася до того хлопчика. Але не тільки це мене подивувало. Мене налякали очі хлопчика. В них не було нічого дитячого, в них, радше, прозирало щось «доросле», щось неприродно «старече», навіть щось «злостиве», що аж ніяк не личило дитині. То були старечі очі в тілі, яке нещодавно з’явилося на світ. До того ж, я помітила, що батьки ставляться до своєї дитини як до продукту розвиненого суспільства.

Поставою і загальною поведінкою хлопчик виказував таку невимушеність, що це більше скидалося на зухвалість. Ходило вже не про безбоязкість, а радше про зневагу до всього і всіх, навіть до власних батьків, до всього довкола, за винятком самого себе. Але для батьків це теж свідчило про неабиякий розум, про видатну й непересічну особистість.

Те, що говорив цей хлопчик, не мало нічого спільного зі світом мрій, іграшок та потребою ласки. Як і в убранні, я побачила в його словах убогий зміст розмов «великих», повторення почутого в безглуздих телевізійних програмах та обізнаність у неприпустимих для дитини такого віку речах. Я мусила тримати при собі свої думки, бо батьки співали своєї: «та й тямущі нині діти…»