Делия Стейнберг Гусман - Сьогодні я бачила…

То була сувора життєва наука: мовчати, коли тебе не розуміють, не виповідати свої найпотаємніші мрії, не говорити про прекрасне, а лише про те, що хочуть чути інші.

Тепер я бачила не хлопчика, а дорослого чоловіка, приреченого на страждання в цьому світі.

Чому ми прирікаємо на смерть усе прекрасне і невинне? Де та дитина, яка була в нас і якою мала б рухати непогамовна допитливість і потреба ласки? Чи, може, ми вже не годні зрозуміти нічого доброго і чистого? Чи, може, подорослішання конче означає втрату дитинного подиву?

Печальний був той день, коли я побачила цю дитину. Відтепер я не випускатиму її з очей, шукаючи якоїсь ознаки простодушності перших ідеалів – ідеалів, які досі не забруднені і не заплямовані зіпсутістю нашого теперішнього життя.

Я шукатиму молоді очі – неспокійні й лагідні, приречені на самотність, очі, спраглі неба, очі, які ставлять вічні запитання, відповіді на котрі заховані на споді душі – душі, що нині спить в очікуванні кращих часів.

Щодня в цей світ приходять діти… Хочеш допомогти мені в пошуках того, хто досі має в своєму погляді клаптик неба? Зроби так, щоб він не втратив цього скарбу, і всі ми – ти і я – вийдемо переможцями у цьому пориванні до краси та чистоти.

Сьогодні я бачила Дитину…

Незвичайну Дитину, яка недавно прийшла в світ і яка аж промениться чарами та благодаттю.

Як і про всіх дітей, про неї піклується її Мати – найчистіша невинність і молодість, ласка і жертовність, що прозирають в її рухах і в очах, простота, що над усе шанує божественний порядок. Мати, яка стала Богинею, прочувши свою долю і обернувши свою віру до майбутнього людства.

Як і на всіх дітей, з ніжністю і втіхою дивиться на Дитину її Батько. Тесля, великий майстер своєї справи, який прийняв Сина, що перевершив усі його сподівання, як дивовижний дар Неба, даний йому в опіку.

Немовляті потрібні тепло та їжа. І вся Природа зачинає їй догоджати. Ясла її скромні, встелені соломою, але в тій соломі спочиває душа Вогню, теплоти, м’якості ліній і форм… Усяка животина ласкаво горнеться до неї і оздоровлює своїм теплим подихом повітря. Віл і мул не здатні мислити, але вміють любити.

Рознеслася новина довкола… Сходяться вівчарі зі своїми отарами; вони хочуть бачити таке гарненьке, таке світле Дитя, яке спить у яслах з одвічним усміхом на устах. І вівчарі беруться рознести по всіх усюдах новину про маленьке диво. І новина розходиться. На всі чотири сторони світу. Волхви теж прознають про гарне Дитя, яке гідне посісти трон і стати над людьми. Вони вирушають у путь у пошуках дива і таїни, без яких Волхви не Волхви. Троє їх іде дорогою до ясел. Належать вони до різних рас, мають різний колір шкіри, різні мови і несхожі убрання. Але всі троє ідуть за тією самою Зорею. Бо й до Неба дійшла новина…

Бог-Отець розпросторює Благодать. Зі Слави його народилося на Землі Дитя, яке має знову прославити всіх людей. І Благодать Бога-Отця – це яскрава комета, що сяє в темряві ночі, щоб ніхто із смертних не заблукав, щоб усі могли прийти до ясел.

Дитя широкославне, Дитя Боже… Це воно сколихнуло цілий світ.

Сьогодні я бачила волхвів. Вірні тисячолітній традиції, в означений день вони з’явилися на видноколі ілюзії дітей та дорослих, бо вони – владарі для всіх.

Певна річ, невинні діти сприймають дива як належне. Ось чому діти вміють і можуть тішитися кожною дрібничкою: жовтим листочком, якоюсь шворкою, дерев’янкою чи кристалом, що міниться барвами під сонячним промінням. Чарами цих волхвів дитина прозирає заховані скарби, що належать простодушності.

Та якось прийшли обтяжені прожитими роками дорослі і байдужісінько скинули їх на дитячу душу, зістаривши її і збіднивши на надії. Дорослі розтлумачили, що волхви – це звичайнісінька вигадка, щось нереальне і неможливе, оскільки жоден з наявних приладів не зареєстрував їхнього існування чи появи серед людей. Того дня дорослі вигубили багато дітей, навіть те добре дитя, яке жило в глибині власних сердець.

Та не всіх дітей вигублено; ті що лишилися, сіяли нові зернята ілюзії в очікуванні іграшок, радощів, тихої ходи волхвів, які приходять з Таїни зірок і, сповнивши свою місію, знову повертаються в Таїну.

Та й не всі дорослі постаріли. Дехто потай від усіх з дитинства зберігає внутрішній редут – первовічне і добре, здатність снити волхвами навіть у подобі дорослих. Ці дорослі досі вірять у волхвів, які все відають, усе можуть і всьому зараджують самим лише небесним поглядом. Вони й дотепер нишком просять у них улюблених дорослими іграшок і трохи любові, трохи слави, шляхетну ідею, задля якої варто жити, трохи супокою в серці, трохи просвітлення для затьмареної загадками голови.