Делия Стейнберг Гусман - Сьогодні я бачила…

Як на мене, зерня моралі в цій дитині проростало майбутнім насильством, а потреба ласки – домаганням постійної уваги. То була очевидна невихованість. Старші з ним панькалися, і навіть гадки не мали бодай щось змінити і допомогти йому бути тим, ким він має бути: дитиною.

Тут ми пожинаємо плоди нашого матеріалістичного світу: дорослі завжди прагнуть бути молодими тілом, втративши спершу доконечну молодість душі; а діти – сміх та й годі – посідають місце старших, поводячись геть неадекватно як на свої літа та природну невинність. То що ж таке робиться? Чи слід погодитися з примітивними поясненнями, що ми приходимо в цей світ випадково, внаслідок механічної експансії клітин, без душі і без Бога та без потреби як внутрішнього, так і зовнішнього розвитку? Тобто, ми маємо «використати життя» для того, щоб вивищитися, утискаючи інших? І тішитися теперішнім, знехтувавши свій обов’язок перед майбутнім?

Дивлячись на цю дитину, яка змусила мене замислитись, я згадала, чого научали Ті, що залишили у спадок людству знання і обов’язок, до яких нині всім байдуже. Вони вважали людину вельми давньою істотою, яка живе, жила і знову й знову житиме на Землі, подібно до того, як тепер вона існує поміж моментів сну та неспання/активності. Але, якщо моменти сну (що є моментами «неба» у великих циклах життя і смерті) є короткими, бо на зміну їм приходять непогамовні бажання матеріального досвідчення, то моменти пильнування є неефективними через брак перепочинку та постійну одержимість чуттєвими насолодами. Отож, щораз менше сну і менше неба. Відтак, маємо похмурих і брутальних, через брак перепочинку, дорослих та «недремних», через брак небесного спочинку, дітей. Діти приходять на Землю з пам’яттю і невтоленими бажаннями дорослих, з таким самим потягом до насильства і такими самими вимогами недосконалого тіла. Вночі їх вже не навідують ангели, і уві сні вони вже солодко не усміхаються… Вони плачуть і страждають, просять і наказують, зневажають і брутально поводяться, а в глибині їхніх душ стирається прадавній образ Незвичайного Дитятка, яке, народившись у соломі, прийшло колись, щоб дати світові світло і втілити архетип невинної душі. Якщо диво циклів знову повернеться до людей, якщо ми згадаємо, що мудрість – та її сестра вихованість – може обернути колесо історії, то знову народиться Дитятко, і знову будуть діти на Землі, але не такі, як я сьогодні бачила, а з отим ангельським личком.

Сьогодні я бачила дитину…

Кажуть, що теперішні діти не такі. Навіть захоплюються, що вони на диво схожі на дорослих. Кажуть, що нині діти значно «тямовитіші» і швидше все схоплюють. Дорослі аж нетямляться від їхніх неочікуваних запитань, і дарма, мовляв, що вони не такі наївні – це навіть добре.

Тому сьогодні я звернула увагу на одну дитину… Достеменну дитину – простодушну, з допитливими оченятами, жваву і кмітливу, що було цілком природно. Хлопчик ішов, роззираючись довкола, немов дошукуючись прихованої сутності всього, що бачив. Разу-раз він сипав запитаннями у невситимій жадобі знань.

Його запитання були прості і водночас глибокі саме своєю простотою. Він хотів знати про небо, про зорі і про край неба. Придивлявся до комах і цікавився, чому у людей немає крил. Він хотів знати, чому хтось плаче, чому йому іноді хочеться сміятися і галасувати… Але дитина має спілкуватися з іншими дітьми… А це невинне дитя відчувало, що вони не розуміють його і зовсім не схожі на нього. Їм не подобалися його іграшки, їх не обходило те, що цікавило його. Вони мали себе за «дорослих», тимчасом як він хотів бути дитиною. «Нормальні» діти вели мову тільки про телебачення, про свої маленькі радощі, про проблеми своїх родин і про те, які нестерпні їхні батьки, брати та сестри. Дитина, яку я сьогодні бачила, почувалася серед своїх однолітків беззахисною… Відтак, у пошуках розуміння вона повернулася до старших. Але з неї тільки сміялись і кепкували. «Що з нього вийде? Він зовсім на нас не схожий… Мені навіть соромно за його запитання, бо він якийсь нетямущий… Чому ти не такий, як усі інші? Чому не граєшся зі своїми друзями? Синку, ти хочеш, щоб я розповів тобі про місяць, але все, що знаю, я тобі вже сказав».

Зачарований і щасливий погляд моєї дитини згас, і вона засмутилася. Гадаю, тієї миті хлопчик втратив свій свіжий погляд на життя і, сам того не бажаючи і не здаючи собі з того справи, став до часу дорослим.