Томаш Седлачек - Економіка добра і зла. Слідами людських пошуків - від Гільгамеша до фінансової кризи

Аквінський. Сума теологічна І, 097, А4, корпус; також Аквінський. Сума проти язичників, ІІІ книга, розділ 117. Термін та ідею zoon politikon переймає від Аристотеля й Фома. Див. Аквінський. Про Царство, 1.1.4: «І все одно для людини, набагато більше, ніж для будь-якої іншої істоти, природно бути істотою суспільною і політичною, жити спільно».

З іншого боку, аби уникнути різних дезінтерпретацій, не зайвим буде вказати, що людина Фоми — це індивід, тобто індивідуальність існує (Аквінський. Сума проти язичників, ІІІ книга, розділ 113), і всі душі — специфічні (Sigmund, St. Thomas Aquinas on Politics and Ethics, 137). На ті часи навіть це питання було неоднозначним, і тут ішла боротьба з ісламістськими філософами, які вірили, що всіх людей об’єднує спільне racios, спільний розум.

Буття, 2:18.

«Оскільки людина за своєю природою — істота суспільна, тому в стані невинності вона б жила в суспільстві». З кн.: Аквінський. Сума теологічна І, 097, А4, корпус.

Аквінський. Сума проти язичників, ІІІ книга, розділ 117.

Там само, розділ 128.

Аквінський. Про Царство, 1.1.8.

Там само, 1.1.

Приповісті 3:5.

Лютер. Martin Luther’s Last Sermon in Wittenberg, 51:126, рядок 7 ff, цю фразу цитує також Анзен-бахер. Вступ до філософії, 28. Цитата повністю: «Якщо ж Розумність, ця красива проститутка й наречена диявола, увійде й подумає, що вона мудра, що те, що вона говорить, що мислить, — це все від Духа Святого, хто нам тоді допоможе? Ні судді, ні лікарі, королі чи правителі, оскільки [Розумність] — найбільша проститутка диявола». Див.: Nelson. Economics as Religion, 131.

Аквінський. Сума проти язичників, І книга, розділ 7, частина 1.

Там само, ІІ книга, розділ 3, див.: Піпер. Фома Аквінський, 102.

Честертон. Святий Фома Аквінський, 44.

Честертон. Святий Фома Аквінський, 44.

Аквінський. Сума теологічна І, розділ 2, О. 76, А2.

«І тому сп’яніння — це смертельний гріх, тому що це стан, коли людина, хотячи цього і знаючи про наслідки, свідомо відмовляється послуговуватися розумом, який управляє нашою поведінкою згідно з нашою доброчесністю й допомагає уникнути гріхів». З: Аквінський. Сума теологічна, ІІа-ІІае, 0.150, А2.

Декарт, Рене. Міркування про метод. Схожу тему знайдемо і в «Медитаціях».

Як пише Ґ.К. Честертон: «Я раціоналіст. Я радію, коли мої інтуїтивні здогадки знаходять розумне пояснення». З кн.: Честертон. Ортодоксія, 203.

Аквінський. Про царство. Вступ, 1.1.

З кн.: Simmel. Simmel on Culture, 176.

Mini. Philosophy and Economics, 24.

Піднесення алгебраїчного аналізу перетнулося в часі з відкриттям Декартом аналітичної геометрії та трохи пізніше інтегрального й диференційного аналізів, які відкрили для світу Ньютон і Лейбніц. І справді, якби Піфагор міг передбачити, у якому напрямі далі розвиватиметься започатковане ним вчення, його більше би не дивувало збудження, яке вони з колегами відчували під час містичних обрядів. Див. Whitehead. Science and the Modern World, 32-34.

Послідовніші автори справжнім батьком сучасної науки називають кардинала Миколу Кузанського. Перше відділення новітньої філософії від схоластики датується 1450 р., коли Микола Кузанський написав свою основну працю — «Idiota». Завершується цей процес якраз після видання праці Декарта «Принципи філософії» у 1644 р. (Falckenberg. Geschichte der neueren Philosophie, 27). Більше також див. Radl. Dejiny filosofie: Novovek, 29-38, зокрема, як не дивно, у розділі «Староновий міф».

«Однак воскресіння філософії у руках Декарта та його послідовників було повністю викривленим через некритичне сприйняття наукової космології. Успішність їх же думок утвердив науковців у їх позиції неприйняття проголошення цих думок за результат пошуків своєї ж раціональності. Будь-яка філософія так чи інакше повинна була їх поглинути. Приклад науки вплинув також і на інші сфери пошуків. Таким чином історичний бунт переріс у зміщення філософії з позиції гармонізуючого елементу, який об’єднує найрізноманітніші абстракції методологічних роздумів. Мислення — абстрактне; а нетолерантне використання абстракцій — це найбільша вада інтелекту». Whitehead. Science and the Modern World, 19.

У своїх «Принципах філософії» [Декарт] говорить: «Покладаючись лише на свої органи чуття, ми не дізнаємося нічого про зовнішні об’єкти, що ховаються за своїм зображенням [чи позицією], величиною і рухом». Тобто ми сприймаємо об’єкти через їхні властивості, які їм насправді не належать. Властивості, які насправді будуть лиш чистим продуктом нашої думки. Тобто ми присуджуємо природі щось, що насправді б мало належати тільки нам; троянда і її запах; соловейко і його спів; сонце й його світло. Поети помиляються. Вони б мали присвячувати свої вірші самим собі, робити з них оди, які самопрославлятимуть висоту людської думки. Природа в принципі — дуже нудна, їй бракує звуків, запахів, кольорів; вона — всього лиш плутанина матерій, що змінюються безкінечно й бездумно. І називайте це як хочете, але це й є справжній результат наукової філософії, який підсумував усе сімнадцяте століття». З кн.: Whitehead. Science and the Modern World, 56.