Томаш Седлачек - Економіка добра і зла. Слідами людських пошуків - від Гільгамеша до фінансової кризи

Інший варіант рішення — розширити поняття споживання і на всі інші типи діяльності, які підвищують споживацьку корисність. Проте результат — один і той самий:

Корисність людина отримує від споживання (чи робіння) того, що підвищує їй корисність.

Не потрібно продовжувати управлятися ще далі — очевидно, що будь-яке речення про максимізацію такої корисності буде правдивим. Тож отримуємо тавтологію:

Людина отримує корисність від діяльності, яка підвищує її корисність.

А оскільки всі ми отримуємо корисність від чогось іншого, тоді отримаємо:

Людина робить те, що хоче робити.

Як бачимо, це речення — беззмістовне, а тому його можна «застосовувати» постійно, тому що воно стверджує, що А = А. У такий спосіб можна спробувати економічно пояснити, наприклад, любов матері до дитини й сказати, що мати отримує корисність з любові до дитини. І чим би вона не пожертвувала заради дитини, вона так робить лише тому, що цим самим максимізує корисність для себе — тому, наприклад, вона годує дитину грудьми, бо отримує корисність. Однак це майже те саме, що сказати, що мати годує дитину, тому що хоче її годувати. Тож економіст ходить по замкненому колу, не кажучи нічого нового. А якби мати не годувала дитину, економіст так само просто міг би пояснити, що мати не годує дитину, бо вона отримує корисність від негодування [794].

Або ж ми дамо дуже вузьке визначення корисності, як то, наприклад, корисність, яку ми отримаємо від товарооборотного майна, — тоді вже дійдемо висновку, що моделлю homo oeconomicus не можна пояснити всю поведінку людини [795]. Проте економісти не заспокоїлися на цьому (тестовому) висновку й перевизначили термін корисність так, щоб він охоплював все — включно з (надуманою, вигаданою) корисністю від посмертного життя. Коли ми об’єднуємо все можливе під шапкою терміна «корисність», то і з мучеників чи святого Франциска робимо егоїстичних максимізаторів власної (хай і посмертної) корисності.

Так економіка потрапила в марксистські тенета попперівського фальсифікаціонізму [796]та неможливості перевірити модель, яка де-факто стверджує, що людина робить саме те, що вона робити хоче. Якщо людина максимізує корисність, яку кожен для себе визначає сам, тоді сер Поппер відразу ж запитав би: Як повинна діяти людина, щоб не максимізувати корисність? Іншими словами: чи можна йти проти течії власних оптимізаційних графіків? Якщо не вдається навести жодного прикладу, отже, теорія не спростовувана й де-факто беззмістовна.

Однак повернімося до основної лінії аргументації. Як зазначає Колдвел, посилаючись на Гатчесона: «Економіка оперує двома типами суджень, перший з них можна мисленнєво спростувати емпіричними спостереженнями, а другий — ні. Судження, які не можна спростувати, — це тавтології, позбавлені будь-якої емпіричної цінності. З цього випливає, що суто теоретичні судження позбавлені будь-якої емпіричної цінності...»

Колдвел продовжує: «Модель переслідування власного зиску не вдасться застосовувати, якщо ми надамо йому надто вузького визначення ... він лишиться порожнім, якщо ми дамо йому надто широке визначення, тому що інакше вся поведінка автоматично стає поведінкою максимізаційною» [797].

Ми можемо вчитися на помилках, але не на тавтологіях. Тавтології — це корисна вправа у тренуванні логіки. Тавтології за самим своїм визначенням не припускають того, що в них може закрастися помилка, вони завжди праві й «правдиві». Вони не можуть бути не-змістовними, бо вони без-змістовні, без-сенсовні. Тавтологія не відповідає жодним умовам істинності, «оскільки вона за будь-яких умов буде правдивою; і контрадикція теж за жодних умов не буде правдивою. Тавтологія і контрадикція позбавлені сенсу ... Тавтологія і контрадикція — це не зображення дійсності. Вони не відображають жодну з можливих ситуацій. Перша з них допускає існування будь-якої ситуації, друга — жодної» [798].

Так ми доходимо до ключового парадоксу: найбільша гордість економістів, що модель homo oeconomicus «включає всі можливості», тобто здатна пояснити абсолютно все, насправді б мала стати нашою найбільшою ганьбою. Якщо ми пояснюємо все терміном чи принципом, значення якого не знаємо, то варто було б запитати, що ж ми тоді пояснюємо.

До речі: неправда, що, мислячи абстрактно, ми все спрощуємо. Часом, навпаки, ускладнюємо. Як пише Ніцше, теоретичне пізнання нас дуже часто робить сліпими щодо очевидних речей. Своє припущення ілюструє грецьким міфом про Едіпа. І хоча (чи саме тому, що) Едіп був наймудрішим серед людей (зумів розгадати загадку), він залишається повністю сліпим до очевидного. Він не просто не знає базових речей, що знає кожна дитина (хто його тато й мама), а навіть (ненавмисно) скоює батьковбивство й інцест.