Томаш Седлачек - Економіка добра і зла. Слідами людських пошуків - від Гільгамеша до фінансової кризи

Аристотель найбільшою людською слабиною вважав надмірність. Будь-яка риса характеру (і хороша), якщо її довести до екстремізму, стає шкідливою. Тож дуже сильна любов може перетворитися в задушливі ревнощі, здорове піклування про себе може перетворитися в нестерпний егоїзм чи нарцисизм, де все, окрім мене й моїх інтересів, утрачає легітимність. Тому Аристотеля часто називають філософом золотої серединки. Єдина властивість, пише Аристотель, яку жодним чином не можна довести до крайнощів чи перегнути палку, це почуття міри. І саме його нам не вистачає, останнім часом ми надто часто піддаємося спокушанню багатством, так як колись Ікара спокушало бажання злетіти аж до самого сонця.

Можливо, що наша епоха увійде в історію як боргова епоха. Наш борг в останні десятиліття не зростав не через нестатки, а навпаки, від надміру, надлишку. Наше суспільство не потерпає від голоду, проте має вирішувати інші проблеми — чим пригощати ситого? Дуже влучно цю ситуацію описує прислів’я, яке використовується в Словаччині: «Очі б їли, а губа не хоче». І в Давньому Римі багатство й смак перевищували об’єми живота, тому конфлікт між голодним оком і фізично перенасиченим животом вирішувався легендарною пір’їною. У нашому суспільстві це вважається неестетичним — тому ми знайшли нові способи вирішення цієї проблеми.

Тоді як велика частина світу голодує, проблема нашої цивілізації — як наїстися і при цьому не наїстися. Ми вигадуємо знежирені вершки, масло без масла. Прибираємо зі своїх продуктів найпоживнішу частину [799]. У цьому контексті доречними будуть також слова Ісуса: «Через те вам кажу: Не журіться про життя своє що будете їсти та що будете пити, ні про тіло своє, у що зодягнетеся. Чи ж не більше від їжі життя, а від одягу тіло?» [800]

Ці слова промовляють до нашого перенасиченого покоління не менш сильно, ніж вони звучали в часи, коли людина переймалася їжею у тому розумінні, що їй не буде чого їсти. І сьогодні ми переймаємося тим, що будемо їсти, проте наші теперішні тривоги абсолютно іншого характеру — ми боїмося, що їжі буде надто багато.

Що більше в нас є — то більше ми хочемо. Питання тільки чому. Можливо, ми думали (і звучить це справді інтуїтивно), що чим більше ми матимемо, то менше нам буде потрібно. Що більше всього перейде з множини мені потрібно у множину у мене є, то більше би мала зменшуватися множина потрібно мати — аж доки б вона не щезла повністю. Нам здавалося, що споживання поведе нас до сатурації, до насичення наших потреб. Проте правдою виявилося протилежне. Що більше в нас є, то більше нам потрібно. Вистачить просто порівняти, скільки всього нам було потрібно двадцять років тому (комп’ютер, мобільні телефони) і скільки всього нам об’єктивно потрібно сьогодні (надлегкий ноутбук, кожні два роки новий мобільний телефон, постійне й швидке підключення до інтернету тощо). І хоча в багатої людини нереалізованих потреб мало би бути менше, ніж у бідної, проте насправді все навпаки. Кейнс одного разу сказав, що заробітні плати завжди нееластичні при русі вниз (тобто доки зарплати ростуть — усе гаразд, проте знижуються вони з дуже великими труднощами, ціною великих психологічних зусиль). Насправді ж це радше споживання є нееластичним, коли рухається вниз. Легко підніматися на споживацьку вершину, проте абсолютно асиметрично неприємно повертатися назад униз. Кожне задоволене бажання породжує нове бажання, і таким чином лишає нас незадоволеними. Тому необхідно звертати увагу на кожне нове бажання, яке собі вигадаємо — адже воно стає нашою новою залежністю. Оскільки споживання — це наркотик.

Ми не здатні належним чином розібратися в будь-чому, доки це не стає нашою фанатичною залежністю, доки цим не буде забита наша голова повністю — але потім, з іншого боку, нам складно бачити щось інше.

\ Генрі Девід Торо [801]

Так само, як наприкінці 2008 р. королева Єлизавета запитала в економістів, чому їм не вдалося передбачити економічну кризу, що якраз насувалася, Вацлав Гавел, реагуючи на кризу, ставить питання про сенс зростання. «Чому все повинно постійно зростати? Чому повинні зростати промисловість, виробництво, продукування? Чому безкінечно повинні розростатися навсібіч міста, аж доки не лишиться ні шматочка природи, ні клаптика трави?» [802]Як згадує сам Гавел, під час свого більш ніж п’ятирічного перебування у в’язниці йому доводилося постійно працювати, проте здебільшого це була абсолютно беззмістовна робота — «робота заради роботи». Чи є взагалі сенс в «економічному рості», чи це всього лиш ріст заради росту?