Томаш Седлачек - Економіка добра і зла. Слідами людських пошуків - від Гільгамеша до фінансової кризи

Коли чогось стає надто багато, ми його не помічаємо. І часто найважливіші речі бувають настільки очевидними, що ми їх не помічаємо. Одна з них — ідея прогресу. Вона оточує нас постійно: по телевізору, у рекламах, у політичних заявах, у статтях економістів. Це не обговорюваний імператив нашого часу, щось настільки автоматичне, що ми його не помічаємо. Чи не схожа наша система на один великий обман, як у фільмі «Матриця»? Імператив прогресу й зростання може нами опанувати аж настільки, що ми станемо його рабами. Кажучи словами Морфея: «[Ми живемо] у в’язниці, яку не помічаємо — не бачимо, не відчуваємо ані її запаху, ані смороду» [803].

Нещодавня світова економічна криза продемонструвала, наскільки сильно ми залежні від зростання, що падіння ВВП ми сприймаємо аж з релігійним розчаруванням, слідкуючи за десятими відсотка.

Однак звідки ж узялася ідея постійного зростання? Усе свідчить про те, що це лиш переодягнена ідея прогресу. Спершу в своєму релігійному (небі), а згодом світському (небо на землі) вигляді. І це вже клопіт (чи навіть обов’язок!) ринку, держави, науки чи часто й всього цього разом забезпечити прогрес, тобто зростання. Економічне зростання повинно наблизити нам рай на землі. Будь-яке відхилення ВВП віддаляє нас від нашої цілі, а тому вважається загальносуспільним злом. Зростання — це, навпаки, найбільше добро, рішення і ціль одночасно, ліки від хвороб безробіття, вуличних бійок і расових питань — це основний принцип не лише економіки, а й всього нашого політичного життя.

До промислової революції ми особливо нічого не очікували від зростання, потім настав етап здивування від прогресу, а сьогодні ж ми його вважаємо абсолютно автоматичним [804]. До того ж прогрес ми сприймаємо економічно й технічно. Колись прогрес сприймався більш-менш духовно й внутрішньо, сьогодні ж сама ідея прогресу повністю секуляризувалася й асоціюється із зовнішнім світом. Вести статистику ВВП почали вперше в США у 1790 р., до цього людство давало собі раду й без цього інструменту. (І хоча час від часу проводилися переписи населення та статків, проте, наприклад, Господь у Старому Завіті жорстоко покарав короля Давида саме за таку діяльність) [805]. Нам не треба було знати, на скільки відсотків чи десятих відсотка ми стали в середньому багатшими, ніж були минулого року, а також яке ми посідаємо місце в міжнародному порівнянні в паритеті купівельної спроможності. До речі, у 1970 р. реальний ВВП становив 1025 доларів на особу (у сучасних цінах), це майже в сорок разів менше, ніж сьогодні [806]. За останні двадцять років ВВП на одну людину піднявся на 37%. Вражає? Можливо. А вдячні ми за це чи задоволені результатом? Навряд чи.

По горло в прогресі: золота клітка

Як ми бачили в «Епосі про Гільгамеша» і врешті-решт у період ранньої античності, спочатку поняття прогресу просто не існувало. Панувало циклічне розуміння часу без будь-якого розвитку, усе оберталося по колу, мов циклічні зміни пір року. Їхня роль — чергуватися і повертатися назад, у вічному циклі, нічого більше. До того ж часто циклічність супроводжувалася певними ритуалами, саме за допомогою яких мали б відбуватися всі повернення і повторення, відновлення часу до початкового стану. Дія епосів та міфів цих цивілізацій відбувалася в часовій невизначеності, лімбі, у певній особливій поза-просторовій і поза-часовій петлі (тому вони не відбулися, по суті, ніколи, але якраз завдяки цьому «відбувалися постійно», знову й знову) [807]. Їхні міфи й епоси не прив’язувалися до історичного часу, відбувалися десь поза. А по-третє, ці культури вірили, що золотий вік людства настав ще в минулому, а не що він тільки от-от настане. Чим далі від початку ми знаходимося на часовій осі, тим гірше, оскільки людину було створено кращою, ніж вона є зараз. Людство з часом псується, його призначення — занепад, а не прогрес. Це до певної міри збігається і з нашими теперішніми уявленнями, які завдячують прогресу тим, що нам вдалося вирватися зі стародавніх примітивних віків, а наше небо на землі ми помістили в майбутнє [808].

Аж доки євреї, а згодом і грецькі мислителі, не принесли лінійне уявлення часу, у якого є свій історичний розвиток. Соціолог Роберт Нісбет вважає, що «за останні три тисячі років жодна інша ідея не була для західної цивілізації настільки важливою ... як Ідея Прогресу» [809]. І хоча ідею прогресу навряд чи хтось назве новою ідеєю [810], однак її секуляризована й економізована версія стала raison d’etre сучасних економіки, науки та політики; віра в прогрес — це те, з чим наша цивілізація виростає і на що розраховує [811]. Здається, що хороші новини в сфері науки і економіки постійно чигають відразу ж за рогом, а якщо ні — це сигнал, що не все гаразд. Британський мислитель К.С. Льюїс свого часу лаконічно й ваговито підсумував цю думку фразою «goodness = what comes next» (добро = те, що тільки настане) [812].