Томаш Седлачек - Економіка добра і зла. Слідами людських пошуків - від Гільгамеша до фінансової кризи

Ми настільки захопилися ідеєю невпинного розвитку й максимізації росту, що охоче кладемо їй до ніг і заборгованість. І це не лише в періоди рецесій і кризи, а й у часи відносного процвітання. Так багато нашого зростання індуковано борговими стероїдами, що більшу частину ВВП минулих років радше б годилося назвати валовий борговий (а не внутрішній) продукт. Ми стали буквально одержимі ідеєю зростання. І хоча ми не повністю впевнені, куди мало би рухатися це зростання, однак ми компенсуємо цей недолік постійним пришвидшенням [813].

Прогрес прогресу

Однак й ідея прогресу теж прогресувала. Дискусія про те, чи прогрес techne веде до досягнення золотого віку чи навпаки, розгорталася в багатьох цивілізаціях. Навіть у часи античності не дійшли згоди. Наприклад, Гесіод стверджує, що «золотий вік — це період, коли не існувало знання, але разом з тим не було й ядів, які б отруювали хороші манери й загальне щастя» [814]. Ми ніби бачимо піднятий вгору мізинець, який попереджає, що прогрес і пізнання часто ідуть на шкоду щастю, спокою та певній стоїчній гармонії [815].

Потім Просвітництво оживило думку про те, що людське життя на початку історії людства (у його натуральному, природному вигляді) було, за словами Томаса Гоббса, «самотнім, убогим, негарним, тваринним і коротким» [816]. Тобто в цьому розумінні досягнення раю у майбутньому — це технічне, наукове (а отже, і духовне) завдання людства. У середині дев’ятнадцятого століття «Фіхте проголосив, що справжній рай був не милосердним подарунком, яким людство користувалося в далекому минулому, а обітованною землею, яку потрібно здобути в не надто далекому майбутньому власними зусиллями» [817].

Однак схожий хід думок можна побачити й в Давній Греції, де він згодом став панівним: «Незадовго після цього Протагор, перший і найбільший зі софістів, наголошує на своєму переконанні, що історія людства — це історія втечі від прадавнього незнання, страху й порожньої цивілізації, а також історія поступового покращення умов життя як наслідку постійного поглиблення знань» [818]. Наприкінці VI ст. до н. е. Ксенофонт вірив, що «боги не відкрили людям всі знання ще на самому ж початку, але людям довелося з плином часу до всього дійти самим» [819].

У діалозі «Протагор» Піфагор описує зворушливу сцену, у якій «Прометей скаржиться на жахливе покарання, яке на нього наклав Зевс за те, що він приніс людям вогонь, цим самим давши їм можливість інтелектуального й культурного росту, тож люди могли дорівнятися до богів. У жодній літературі не існує більш зворушливого пасажу, ніж той, де Прометей, навіки приречений відбувати своє покарання, розповідає, як він знайшов на землі людей у вбогих умовах проживання, які жили в печерах як звірі, затуркані, у постійному страху, підставлені під всі можливі страждання. Прометей приніс людям вогонь і показав їм шлях, як можна власними зусиллями помалу рухатися вперед до культурного процвітання, вивчати мови, мистецтво, вчитися ремеслу, техніці та тому, як спокійно жити всім гуртом у групах чи союзах» [820].

Ми можемо знайти тут схожий мотив, як в історії про рай. В обох випадках ішлося про пізнання, яке принесло засадничий поворот у житті людства, чи то вже йшлося про Дерево пізнання (добра й зла), чи про технічні знання від Прометея. Пізнання, знання, які супроводжують прогрес, так само як і гнів Бога чи богів, — це кінець душевної гармонії та достатку. Зв’язки з божим творцем було порушено й відновлення їх вимагає багатьох зусиль, так само як через пізнання ми відділилися від стану достатку, до якого тепер постійно намагаємося повернутися через інтелектуально-фізичні зусилля. Це сталося й з Енкіду: «Степова звірина тіла його уникала. Підхопився Енкіду, — зіслабли його м’язи, вклякли ноги — і звірі пішли від нього. Змирився Енкіду, — не побіжить, як бувало! Та став він мудрійший і розумом глибший» [821]. Після цього кроку він назавжди втратив гармонію зі своїм оточенням, звідки сам походив і яке було йому домівкою. Тварини вже більше ніколи не приймуть його назад, він більше ніколи не зможе з ними вільно бігати й розуміти світ, звідки сам походить.

Епоха пост-егоїстична?

Матеріальний прогрес у багатьох напрямах став світською релігією, а разом з цим і найбільшою надією й вірою нашої сучасної епохи. Роберт Нельсон, економіст, який детально займався цією проблемою і написав про це дві книги, стверджує, що «багато економістів гарячково, аж набожно вірить у прогрес, у прогрес, який фундаментально змінює і покращує призначення людини» [822]. Економіст Роберт Самюельсон описує це так: «У кожної епохи є свої ілюзії. Наша ілюзія — це гарячкова й непохитна віра в силу процвітання» [823].