Томаш Седлачек - Економіка добра і зла. Слідами людських пошуків - від Гільгамеша до фінансової кризи

Преподобний Томас Мальтус, економіст, який жив на зламі вісімнадцятого й дев’ятнадцятого століть, ніколи особливо не сподівався, що прогресивні ідеали Великої французької революції забезпечать Європі більше процвітання й менше гніту [765]. Багато з його тез згодом було розкритиковано, але сьогодні Мальтус відомий як першовідкривач найпонуріших візій розвитку популяції. Він був переконаний, що голодомори й епідемії, які з’являються час від часу, — це природне явище, оскільки «у гості до людського роду повинна у певній своїй формі навідуватися передчасна смерть» [766]. Хай там як, сільськогосподарська продукція планети не змогла б, як пише Мальтус, іти в ногу з приростом населення [767]— популяція (а з нею і попит людства як комплексу) має тенденцію до геометричного зростання, тоді як (сільськогосподарські) ресурси планети — обмежені.

З розвитком аграрних технологій, добрив та пестицидів цей аргумент вичерпав себе, а сам Мальтус переконаний: ми здатні виробити достатньо їжі, проблема полягає тільки в його дистрибуції. Після цього з’явився неомальтузіанський аргумент, який говорить, що підвищення плодючості ґрунтів та продуктивності праці теж має свої обмеження. Проте поки що не справдилася й ця деривація мальтусіанської катастрофи. Однак у певному (глибшому) сенсі Мальтус все ж таки мав рацію: наші потреби ростуть швидше, ніж їх задоволення.

Колись нам здавалося, що більше всього в нас буде, то менше нам буде потрібно, і то менше ми хотітимемо більшого. Однак ця рівність виявилася ще й як помилковою, насправді ж усе радше навпаки: наші потреби зростають пропорційно до того, що в нас є. Задоволення одного бажання тільки породжує бажання нове, так ми з вами ніколи не наситимося. Іншими словами, зростання того, що в нас є, ніколи не наздожене зростання (нового попиту) — того, що ми хочемо мати. І саме цей новий і новий попит поганяє нас уперед, як зауважив сам Мальтус [768]чи 150-ма роками пізніше американський економіст Дон Патінкін: «Як нам демонструє історія, західне суспільство формує нові форми попиту (щонайменше!) так само швидко, як способи, якими попит можна задовольнити» [769]. Іншими словами, бажання не вдасться задовольнити ніколи. Славой Жижек у цьому контексті додає: «Raison detre [770]бажання полягає не в тому, щоб задовольнити це бажання, тобто досягти своєї цілі, а в тому, щоб відтворити себе самого як нове бажання» [771]. Зрештою, це помітив ще тисячу років до цього автор біблійної книги Еклезіяст: «Не насититься баченням око, і не наповниться слуханням ухо» [772].

З нашого теперішнього ракурсу добре видно, яким помилковим було святе переконання Альфреда Маршала, який вірив, що «не злічити всіх людських бажань і хотінь, і всі вони різняться. Проте всі вони за своєю природою обмежені й їх можна задовольнити» [773]. Але якщо це, можливо, діє щодо потреб, то щодо бажань — аж ніяк: вони здаються нескінченими, тому що більше ми маємо (що більше потреб задовольняємо), то більше хочемо, то більше прагнемо. Якщо нам потрібно споживати все більше й більше, аналогічно до того, як наркоманові треба збільшувати дозу, чи не означає це, що споживання має властивості наркотичної речовини? Якщо в нас депресія через стагнацію ВВП, тобто через нульове чи низьке зростання, то чи не стали ми від нього залежними?

Цікаве визначення залежності пропонує Клара Естес у своїй книзі «Та, що біжить з вовками»: «Залежність — це будь-що, що робить наше життя порожнім, хоча зовні виглядає, що це й є наповненням нашого життя» [774] . Салман Рушді в романі «Лють» розповідає про (аристотелівське [775]) твердження, що всі наші гріхи, власне, беруть початок у незнанні міри. Тобто в нашій недостатності в тому розумінні, що ми претендуємо на речі, на які насправді зовсім не маємо претендувати [776].

Ми жили з переконанням того, що задоволення наших бажань — це лиш питання задоволення наших потреб. Та тільки, як спостерігаємо на прикладі нашого матеріально неймовірно багатого (і обвішаного боргами) суспільства, ми помилялися. Попит лише формує інший попит, розмножується. Попит (бажання, хіть, хотіння) до того ж зростає з кожним наступним ковтком, аж доки перенасичення не призведе до того, про що йдеться в Псалмі 106: «Душа їхня від усякої їжі відверталася» [777]. У книзі «Смішні любові», зокрема в оповіданні «Золоте яблуко вічного бажання», Мілан Кундера натякає на те, що відчуття щастя часто ховається в самому полюванні на нього, тобто більше в пошуку, ніж у знаходженні. Ще у вступі він цитує Паскаля, що деякі мисливці «полюють не ради здобичі, а ради самого полювання» [778]. Або ж, кажучи словами чиказького економіста Найта: «Справжньою винагородою стане радше радість від докладених зусиль, ніж від наслідного володіння... Призначення людини... прагнути досягти цілей, які віддаляються від неї швидше, ніж вона їх як індивід, чи навіть і ціле суспільство, готова досягти. Так життя (чи то вже свідомо, чи з вказівки самої людської натури) перетворюється достоту на сізіфів труд» [779].