Томаш Седлачек - Економіка добра і зла. Слідами людських пошуків - від Гільгамеша до фінансової кризи

Розповідь про зародження попиту можна розвивати ще далі проти плину часу, якщо ми залучимо до неї, окрім культури єврейської та грецької, і стародавню культуру шумерську. Як ми бачили в «Епосі про Гільгамеша», Енкіду, як і Пандору, боги зіслали на землю на покарання людям. Енкіду, зрештою, стає Гільгамешові вірним побратимом, як Єва стала супутницею Адама. Енкіду спершу жив у лісі, як звір. І саме жінка, храмова розпусниця Шамхат, першою завела його в місто, цим самим символічно зробивши з нього людину. На цей перехід, як і на саму трансформацію, ми можемо дивитися двома способами, які, зрештою, один одного доповнюють.

Один із можливих способів прочитання — що жінка-проститутка до певної міри зіпсувала Енкіду. До знайомства з нею Енкіду був задоволений, у нього не було ніяких бажань, лише потреби — їжа, прихисток, безпека. Їх він умів задовольнити сам, без цивілізації чи складної спеціалізації, як тварина. Тільки потім прийшла Шамхат і показала йому, чого йому треба хотіти. Нам, людям, здається, говорить Славой Жижек [759], потрібно, аби нам показали, чого нам треба хотіти (точно так, як це зробив змій в історії про сад Едем). Самі від себе, без жодної суперструктури чи пелени ідеології, ми не вміємо — у випадку абіотичних потреб — належним чином визначити (у цьому сенсі реклама потрібна нашому суспільству, воно демонструє нам наші, хай і штучні, потреби) [760]. Доки Енкіду жив як тварина, він був геть незадоволений, окрім задоволення власних біотичних потреб йому більше нічого не було потрібно, у нього було все, що треба, оскільки цих потреб було зовсім небагато. Як пише економіст класичної школи Альфред Маршал, «нецивілізована людина й справді — не що інше, ніж просто тварина; проте кожен крок уперед в її розвитку розширює шкалу її потреб; разом зі способами їх задоволення» [761].

Тож ми стали свідками приходу бажання, народження незадоволеності (тобто бажання чогось, чого в нас немає і що нам насправді не потрібно). Разом з цим Шамхат відокремила Енкіду від тварин, природи й його природного середовища. Вона привела його в місто, угіддя людей.

Другий спосіб, як ми можемо подивитися на цю історію, — що Шамхат стала спасінням для Енкіду. Жінка показала(ся) йому — вона показала йому, чого хоче. Вона дала йому вищу ціль, наділила його даром невдоволення. І саме ця невдоволеність і жене людство все далі й далі; ми осідлали її і вона й досі є рушієм нашого прогресу, розвитку й росту ВВП. Жінка була носієм культури (це саме в певному значенні можна сказати й про Єву). Це саме вона привела Енкіду в місто, окультурила його й дала йому напитися пива. Шамхат для нього була носієм прогресу.

Ймовірно, що саме тут, крізь ці історії ми стаємо свідками первісного пробудження бажання, попиту. Приборкання незадоволеності, прагнення хотіти все більше й більше й жити краще уже здається нам абсолютно природним явищем, що лежить у самому серці нашої цивілізації, у самому людстві (що невдовзі усвідомили й стародавні цивілізації). Френк Найт, очевидно найвидатніший чиказький економіст минулого покоління, колись записав: «У природі людини закладено, що чим краще їй живеться, тим більше вона незадоволена» [762]. Джордж Стіглер, учень Найта, навіть пише: «Базові речі, яких хоче розумний індивід, — це не задоволення своїх бажань, а лиш нові й кращі бажання» [763].

Заради свого постійного бажання мати (аж небезпечно) більше й більше ми пожертвували радістю від роботи. Ми хочемо багато, а тому й змушені працювати надто багато. Ми порівняно найбагатша цивілізація, яка тут колись жила, і все одно до слова «досить» чи до повного задоволення нам так само далеко, якщо не далі, ніж до цього. Тож ще раз одним реченням: якби в нас не було постійної потреби підвищувати ВВП і продуктивність, нам би не довелося постійно в поті чола гнатися за більшими показниками результативності. Коли людина освоює незадоволеність, вона автоматично натомість отримує потужний двигун прогресу, проте разом з цим вже більше не може скаржитися, що вона не задоволена. Бо як людина, яку підганяє вперед незадоволеність, може бути задоволеною. Якби вона раптом стала задоволеною, припинилося б зростання і розвиток суспільства в тому розумінні, як ми його знаємо останні кілька тисячоліть. Тобто у нас є вибір — або розвиток і зростання, або задоволеність. Безкоштовним не буває навіть зростання, справді — тільки сир у мишоловці.