Іван Драч - Криниця для спраглих. Кіно (збірник)

Найдовші червневі ночі для Левка – це ті, коли ні синів не діждешся, ні дощу, а вмерти сил не вистачає.

Лежить він у труні, перевертається, дослухається до нічних шумів. Місяць стоїть над ним незрозумілий і далекий, сини не їдуть, гуркоче вдалині трактор, що гонить воду з річки на колгоспні ферми.

Оксана, звичайно, і не згадає про ятері на Стариці, коли він помре, і зогниють вони в мулі. І знову Левко, захопивши відро з собою, пробирається вигоном на великі луги. Простує під великими копицями сіна, де похропують косарі. Обережно так торкає коси, що стоять зіперті об дупло спаленої блискавкою верби. Береться за край кісся і легенько згинає його – бринить криця під руками, тихо подзвонює. Левко повільно і вимучено довго треться бородою об тупий край коси. Підіймається котрийсь із хлопців-косарів, зачудовано дивиться на діда, потім б’ється головою в лугову траву – сон бере своє. Лише рибалки не піддаються сну. Місяць, вистрибнувши з-за хмар, пірнає між посрібленими поплавками.

– А, попалась! – стежить старий за щукою, що летить за волосінню.

Потім носом човна розштовхує очерет, лякає чутливу сім’ю диких качок, витрушує ятері – карасі й верховодки сиплються в місячних блискавках на дно човна, що поволі розламує місячну стежку.

– Ось і юшка буде на похороні!

Левко звертається вже до риби чи до верби, а може, до самої принишклої нічної річки, що тихо поплюскує в борти човна:

– Треба добренько помитися, щоб менше бабам роботи було. А то як почнуть мертвого шурувати, аж напаряться, – і пробує воду ногою. Вибирає плесо з пісочком, ставить відро з рибою на землі, роздягається і, помітивши одірваного ґудзика на спідніх, злиться: – І скільки вже нагадувати Оксані: приший ти мені ґудзика. Ех, Параска, все робила мені без напоминанія.

Ляпотіння води розноситься по тихих лугах.

І ось один із рибалок тре дідові спину шовковистою зеленою травою. Дід стоїть ледь зігнувшись, задоволено крекче.

– Чого це, діду, серед ночі? – допитується рибалка.

– Завтра в армію піду, – жартує Левко. Потім вділяє кілька карасів рибалці-невдасі зі свого відерця, береться за дужку й тягне за собою ятері.

Скрикує на призьбі під розложистим кленом пара, злякавшись білого діда-сновиду.

Рипить корба в нічній тиші, і завиванням на неї відгукується Кудла.

– А запався б ти, ану, помовч, – тихенько кричить на нього господар. Кудла тихо погавкує у відповідь. Босі ноги одхиляють молоденьке картоплиння і квасолиння. Дідові видно, як у сусіда за тином нічну темінь розпанахує вогонь. Смалятина вдаряє у дідові ніздрі. Дармидон і Дармидониха вовтузяться коло свині, перевертають її з боку на бік на обсмалених цеглинах.

Сусіди трохи перелякані – вони аж ніяк не чекали побачити перед собою старого Левка, котрий обходив їх удень десятою дорогою.

– Боже поможи вам, – несподівано виплинуло у Левка.

– Спасибі, – здивовано Дармидон, одказує що із засученими рукавами порається коло вогню.

– Нічого кабанчик, – знову вставляє Левко.

– Богу дякувати, добре сало буде, на долоню, – примирливо відповідає Дармидониха.

– Ну, я пішов. – Дід знову взявся за відро.

– Бувайте здорові, – одказують здивовані вкрай поступливістю і примирливістю діда Дармидони.

Дід іде через картоплиння додому і на подвір’ї зі зла виливає воду з відер на гнойовище.

– Тьху тобі, зовсім перевівся, навіть ворогові дулі скласти не годен. Не інакше, як помру сьогодні…

І виплив у пам’яті той день повоєнного голодного року, коли Левкова Параска ледве дісталася додому. І в тому спогаді так багато місця займав Дармидон.

У селі більше землянок, ніж білостінних мазанок.

– За податком ідуть! За податком! – біжать хлопчаки, притримуючи штанці однією рукою, спішать виконати свою одвічну місію вістунів.

За кілька хат од Левка з’являються фінагент у важкому кавалерійському галіфе з червоними лампасами і високий, до чорноти просмалений об’їждчик у зеленому картузі з чорною околицею – Дармидон.

Левко хитро підморгує підліткові Івасеві, ставить помальовану смолою драбину і, чіпляючись за джгути сухої ненадійної смоли, викарабкується до самого димаря – це мідна розкраяна німецька гільза. За ним натужно тягнеться малий Івась: в одній руці в нього, майже під пахвою, довгий нерозряджений снаряд, в кишені віддулися молоток і обценьки.

Батько з сином спокійнісінько всідаються на кону даху і починають неспішно знешкоджувати страшну зброю. Промені сонця виграють на полірованому стволі гільзи.