Іван Драч - Криниця для спраглих. Кіно (збірник)

А батько тим часом у божевільній агонії кричав, співав, бив свої ж горшки, крутив свій порожній гончарний круг – і цей гул, ці крики приглушували крики породіллі і перший різкий і тоненький, як соломинка, крик народженої дитини…

Прибігли за ним, і страшна звістка врятувала становище. Він одягнув куфайку, поставив відро на сани, щойно привезені з лісу, поклав гаки і, не усвідомлюючи, що робить, напівп’яний, напівхворий, потягнувся до криниці. Там уже стояли староста, поліцаї, люди, що збіглися. Сусіди перед ним розступилися, як перед катом. Левко прив’язався до ланцюга, два поліцаї крутили корбу, ліхтар він тримав в одній руці, а другою рукою відштовхувався від льодяного наросту дерев’яного зрубу криниці. Левко спускався на дно. Вгорі горіли сині зорі, внизу, в круглому отворі води, освічена ліхтарем, плавала побита, утоплена Оксана – чорне волосся гойдалося у воді…

Її поклали на сани Левка. Вона зразу ж покрилася крижаною кіркою.

Матір її, Маройку, тримали за руки, але вона продовжувала вклонятися Левкові в пояс:

– Спасибі, Левко, спасибі за донечку. А тепер іди напувай їх!.. – Вона плюнула під ноги старості і, захлинаючись від ридань, знову кланялася.

– Люди добрі, ми ж народ підневільний, – оправдувався староста, а веснянкуватий Мусій зняв поліцейського кашкета, сидів на снігу і ридав по-дитячому. Суха, висушена Мотря, яка несла в горщику тліючі вуглики, затуляючи їх долонею, щоб вітер не задув, раптом з усього розмаху кинула горщик під ноги Левкові. Розсипалися чорні черепки, а жар шипів і ставав чорним на білих заметах.

– На, візьми, вдавися своїм горшком, сволото продажна!

– Був один чесний, і той продався, – кричала друга жінка, і також кинула горщик під ноги, хоча в ньому й не було жару…

…Стояв стовп диму над Левковим комином, везли утоплену, розбрелися в різні кінці села поліцаї, рипів сніг під ногами, і як тільки Левко підійшов до свого порога, ще один чорний горщик розсипався вщент, ударившись об білу стіну хати.

…Левко зайшов до породіллі. Параска витирала її спітніле чоло; жінка запитала, ледве рухаючи блідими губами:

– А де хлопці наші?

– Мовчи, лежи і мовчи. Пішли. Пішли.

Кричала дитина, спала безтурботно жінка. Левко машинально крутив свій порожній гончарний круг босою ногою і тремтів, як у пропасниці, – цілу ніч розбивалися горщики об стіну гончара. Один влетів у хату, розбив подвійне скло; Параска перехрестилася і затулила вікно подушкою. Зачорнів, як від галок, весь город, по всьому подвір’ї валялися черепки від мисок, глечиків, тарілок.

А коли вранці жінка дивилася на Левка посвітлілими очима, запитала:

– А як її назвемо? – і кивнула на маленьку запеленану грудочку, Левко відповів:

– Оксаною.

Узяв відро і підборну лопату, вийшов на подвір’я. Але жодного чорного сліду не залишилося на подвір’ї, ні на подвір’ї, ні за хатою: на всіх черепках лежав пухнастий шар білого снігу. Білого, до солоної різі в очах. І тільки чорні кури дзьобали білий сніг. І тільки коли Левко пройшовся в чорних чоботях по білому подвір’ю, а сніг усе сипав і сипав, чорні язики битих горшків підіймалися просто з-під ніг…

Це не перша ніч, коли старому не спиться, проте й сьогодні він уперто будить онуку. Оксана спить солодко, розметавши голі руки й ноги на широкому ліжку. Вона повертається лицем до стіни, та жодної уваги на діда…

– Оксано, Оксанко, пробудись-но.

Оксана тре кулаком очі:

– Діду, знаєте що, ви вдень собі доспите, а мені он знов треба бігти на ферму. Не чіпайте мене.

– Оксанко, дитино моя, – дід протягує жалібно, як баба Параска, – пробудись, маю тобі щось сказати!..

– Сказати, сказати! Вже ви мене сто разів будили. Знаю я, що ви скажете: «Оксано, не їдь до дядька Петра і не їдь до дядька Максима, коли я помру, а їдь до дядька Івася». А я, може, не хочу нікуди їхати. Може, я хочу заміж, а ви мене позорите на все село, до молодиць чіпляєтеся на старості літ, отой проклятий гроб собі зробили на посміховище. Он мене Радій покинув через те. Ходив-ходив, сміявся-сміявся, та й покинув. – Оксана почала сердито, а потім перейшла на звичайнісінький плач, упавши на дідові старечі рамена, а він голубив її і шепотів:

– Ой дитино, чую, кінець мені! Чую, що помру сьогодні!

Оксана стенулася.

– То й умирайте. Хоч би вже людей не смішили. Дайте мені спати.

Левко обережно перекладає дівочу голову зі своїх колін на подушку, накриває ноги онуки теплою хустиною і чалапає до відра з водою, де плаває кружальце місяця.