Іван Драч - Криниця для спраглих. Кіно (збірник)

Навпроти цієї урочистої процесії вилітає засапана зграя втікачів-верхолазів.

Переляканий Левко вже присів, щоб не потрапити на очі синам, та застояний пес домігся свого: він вирвав лискучого ланцюга з нетвердих рук, аж старий упав і поповзом під кущами аґрусу й смородини дістався до труни.

Захеканий, спітнілий, груди ходять ходором, лежить Левко, всім тілом дослухаючись, як Кудла приймає його синів.

А собака нікого вже не пам’ятає: стільки років ніхто додому не потикався. Він кидається то до опецькуватого Петра, то до переляканої Наталки: валізи жалко залишати на лузі, та страх проймає до кісточок. Діти відбиваються вінками від настирливця – квіти розриваються, вінки розтоптуються.

Підоспіла Оксана поставила відра долі, біжить на допомогу, рятуючи родичів од Кудли.

– Ой Господи, дядько Артем! Ах ти, гаде нещасний! – Онука встигає і рідню привітати, і пса приструнчити.

– Дядько Петро! І Шурик тут! Щоб ти навіки затявся! – Прив’язує Оксана розлютованого пса й спішить з нежданою новиною до діда.

Ні живий ні мертвий, увесь мокрий від біганини й переляку, лежить із заплющеними очима і складеними руками на грудях батько своїх синів. Він чекає…

Рідня оточила Левка півколом. Винуватець, тихий і присоромлений, лежить на сіні, мов на розжареному вугіллі.

– Що з вами, тату? – нахиляється над ним Артем. Разом із ним нахиляється і його сухенька дружина. Батько довго одкашлюється, затикає під себе край рядна і починає:

– Зле мені. Тіло ломить. Кашляю. Ядуха. Грижа. Серце не робить. Руки трясуться. Зубів нема. Не бачу.

– А нас бачите, тату? – єхидно й делікатно дошкуляє Петро з розірваною штаниною.

– Бачу, що ти приїхав, пузо своє відгодоване привіз, очі б мої тебе не бачили. А ти нас із Оксаною хоч раз на рік бачиш?

Левкові важко лаяти навлежачки, і він поволі встає, спочатку лає сидячи, потім його обережно підводять, та він одштовхує простягнуті до нього руки родини.

– Я сам, обходився без вас і тепер обійдусь.

З усіх привезених подарунків старому, крім відрізу з чорної шерсті і вузьких модних черевиків, найбільше припала до смаку велика алюмінієва миска.

– І розумник ти в мене, Артеме, хоч викупаюсь…

У розсохлі старі ворота влітає блискуча чорна «Волга», шурхотить шинами по розсипаному хмизу. З машини виходить астроном, чи, як його величає Левко, звіздар Максим, з кучерявою чорно-синястою борідкою, і міцно збитий з бульдогоподібним обличчям слюсар за професією і борець за покликанням флегматик Василь.

– Ну й чагарники ж розвів, – простує старий до щойно прибулих дітей, та потім, усміхаючись, обминає їх і молодцювато поспішає до машини, обережно мацає фарбу, тарабанить по товстому склі і хоче натиснути на випуклу кнопку багажника.

– Тату, я сам усе зроблю, я сам! – злякано підходить Василь і обережно відтісняє батька від багажника, показуючи йому ящик із пляшками пива на задньому сидінні.

– Сам, сам! А може, старому найшла охота тобі допомогти, коли ти йому не допомагаєш, чемодани піднесу… – І старий знову тягнеться до випуклого чорного багажника.

– Тату, ми самі відчинимо, – поспішає на допомогу братові кучерявий звіздар; усі забули про свої розпаковані валізи, сини поскидали черевики за прикладом батька і босі товпляться з дружинами навколо «Волги», а Левко, вкрай здивований незрозумілою поведінкою Василя, намагається відчинити багажник – кнопка йому не піддається.

– Ану, одчини! – наказує він синові.

Василь розводить руками, Максим сміється. Оксана завмерла з чавунком картоплі в руках. Левко ж дивиться войовничо і владно. Ніби чорне надкрилля жука, зводиться кришка багажника: на жовтих шкіряних валізах лежить стандартний траурний вінок з металевим подзвонюючим листям та чорною муаровою стрічкою. – Тату, це я про всяк випадок! – виправдовується син.

Левко злісно грюкнув кришкою серед німої тиші й помітив за спинами то похилених, то насмішкуватих синів легеньку постать золотоволосої Соломії – вона ніби світилася ізсередини й тихо всміхалась тонкими вологими губами.

– І ти, доню, теж приїхала мене ховати? А де ж мій син, де ж Івась? Як же він не побоявся таку гарну жінку з такими телепнями одпроваджувати?

І золотиста жіноча голівка опинилась у старого на грудях.

З Левкового двору виїздить машина. Дід зачиняє ворота, трохи підіймаючи їх легшим, струхлявілим краєм, і заспокоює жінок, що залишилися, звертаючись до Соломії:

– Не журись. Я тебе на цвинтар сам поведу. А поки обходься без свекрухи. – І старий не знає, з якого боку підійти до невістки, що так йому сподобалася.