Mark Twain - Том Соєр – детектив

Тоді я зрозумів, що на місці цього кружечка в підборі Бедового чобота зараз лежить діамант. Трохи пізніше я побачив і другий такий самий обрізок.

Подумати тільки, яким спритним і хитрим пройдисвітом виявився цей Бед Діксон! Він придумав свій план, заздалегідь передбачивши всі наші дії. Ми ж, як два телепні, виконали все достоту так, як він і припускав. Він залишився сидіти в каюті, неспішно від’єднав сталеві пластинки на своїх підборах, вирізав у них два заглиблення, заклав туди діаманти і знов приладнав пластинки на місце. Нам же він спокійно дозволив украсти дві грудочки цукру і чекати всю ніч його появи на палубі, щоб викинути пройдисвіта за борт. І, хай йому біс, ми все зробили за його планом! Не знаю, як ви, а я вважаю цей план чудовим!

– І я теж! – захоплено мовив Том.

– Отак ми й просиділи цілісінький день, удаючи, що пильнуємо один одного. І, чесно кажучи, для двох із нас це було дуже паскудне заняття, бо нам було страх як важко прикидатися. Увечері ми висіли на берег в одному маленькому містечку штату Міссурі, недалеко від Айови, повечеряли в якомусь тамтешньому готелі і залишилися на нічліг, заплативши за помешкання на другому поверсі з койкою і двоспальним ліжком. Хазяїн пішов нас провести до кімнати, освітлюючи дорогу лойовою свічкою. Ми подалися за ним. Я йшов останнім, бо мені потрібно ще було встигнути заховати свою валізу під невеликим столом у темному холі. Ми замовили багато віскі й сіли грати в карти на малі гроші. Але тільки-но віскі подіяло на Беда, ми з Гелом припинили пити, а його пригощали й далі. І так ми щедро йому наливали, доки він повалився зі стільця і заснув мертвим сном.

Нарешті ми взялися до діла. Я сказав, що нам краще роззутися, щоб шум не розбудив Беда, і запропонував стягти з нього чоботи, щоб його було простіше обшукувати. Так ми й зробили. Причому я поставив Бедові чоботи поряд зі своїми, щоб вони були у мене під рукою. Стягнувши з Беда одяг, ми почали заглядати в його кишені, обмацувати шви одягу, зробили повний перетрус його шкарпеткам, чоботям, вивернули мішок. Каменів ніде не було. Нарешті ми знайшли невелику викрутку, і Гел, здивувавшись, запитав у мене, навіщо вона йому була потрібна. Я відповів, що не знаю, та щойно Гел відвернувся, я поклав її до своєї кишені. Скоро Гел так утомився від марних пошуків, що в нього геть опустилися руки. Він сказав мені, що час облишити це пропаще діло. Я ж тільки й чекав цієї пропозиції, тож одразу сказав:

– Ми забули пошукати ще в одному місці.

– Це ж де?

– У нього в череві.

– Авжеж, чорт забирай! Про це я й не подумав. А їх більше справді нікуди сховати, отже, вони там! Тільки як їх звідти дістати?

– Дуже просто, – відповів я йому, – ти побудь тут із ним, а я збігаю до аптеки, куплю таке зілля, від якого йому всі нутрощі виверне разом з діамантами.

Гел погодився на мій план, і я просто в нього на очах узув замість своїх чобіт Діксонові, та Гел навіть не звернув на це увагу. Чоботи були мені трохи завеликі, утім, якби вони виявилися замалі, гадаю, було б значно гірше. Я прихопив із собою залишену допіру в холі валізу і за кілька хвилин вислизнув з будинку надвір, а потім попрошкував вулицею понад берегом зі швидкістю п’ять миль на годину.

І, знаєте, хочу зазначити, то неабияка приємність – ходити в чоботях з двома величезними діамантами всередині. Через п’ятнадцять хвилин я подумав, що пройшов уже понад милю, а в тій кімнатці в готелі все ще тихо та спокійно. Ще через п’ять хвилин я уявив собі, яка велика відстань нас розділяє і що, напевно, Гел уже здивувався, чому мене так довго немає. Минуло ще п’ять хвилин. Я подумав, що мій колега вже нервує і, ймовірно, походжає кімнатою. Ще через п’ять хвилин, коли я вже пройшов приблизно дві з половиною милі, я уявив собі, як він, уже не на жарт розлючений, лає мене останніми словами. Коли минуло сорок хвилин, я подумав, що Гел нарешті зрозумів, що щось сталося. П’ятдесят хвилин – він зрозумів, що, поки ми обнишпорювали Беда, я знайшов діаманти, сховав їх до кишені і, нічого не сказавши йому, накивав п’ятами. Тож тепер він спробує наздогнати мене. Гел видивлятиметься на піску мої сліди, але їх багато, і вони можуть скерувати його як униз, так і вгору річкою.

Несподівано зустрівши якогось чоловіка, що їхав назустріч верхи на мулові, навіть не знаю навіщо, кинувся в кущі. Це було так по-дурному! Коли чоловік порівнявся з кущами, в яких я сидів, то спинився і трохи зачекав, чи не з’явлюся я з поясненнями, а потім рушив далі. Настрій мій зіпсувався. Я лаяв себе, що одним дурним вчинком зіпсував усю справу. Якщо цей чоловік зустрінеться з Гелом Клейтоном, то може розказати йому про мене.