Mark Twain - Том Соєр – детектив

По цих словах він збуджено заходив туди й сюди по каюті і якось так непомітно почав розповідати історію свого сповненого небезпек життя. Довго він так нам звірявся, збивався з однієї події на іншу, розповідав про різні свої оборудки – вдалі й невдалі, та зрештою перейшов до останньої справи. Тепер його розповідь стала більш зв’язною.

– Це була така собі спільна гра, заснована на довірі. Ми зіграли її з однією ювелірною крамницею в Сент-Луїсі. Полювали ми за двома величезними, як волоський горіх, шикарними діамантами, виставленими в цій крамниці. Усе місто бігало на них подивитися. Треба сказати, що ми були бездоганно вбрані й утнули все це серед білого дня. Сказавши, ніби хочемо купити діаманти, ми попросили принести їх до нашого готельного номера, щоб як слід роздивитися камені й вирішити, чи купувати їх. А вже там, у номері, поки ми роздивлялися камені, передаючи їх один одному, підмінили їх на фальшиві, які підготували заздалегідь. Ці фальшиві камені й забрав із собою в крамницю прикажчик, коли ми заявили, що діаманти недостатньо гарні, щоб платити за них дванадцять тисяч доларів.

– Дванадцять тисяч доларів! – аж скрикнув Том. – Невже ви думаєте, що вони варті такої сили грошей?

– До останнього цента.

– І вам справді вдалося їх забрати?

– Не було нічого легшого, як це. Я навіть не впевнений, чи ті ювеліри нарешті здогадалися, що їх уже пограбовано. Але залишатися в Сент-Луїсі, звісно, не було сенсу, тож ми почали міркувати, в якому напрямі нам дременути, щоб сховатися. Один пропонував туди, другий – сюди, тоді ми кинули монету, і випала Верхня Міссісіпі. Ми поклали коштовні камені в паперовий пакунок, на якому написали наші імена, й залишили на зберігання конторникові готелю з неодмінною умовою, щоб він не віддавав цього пакунка жодному з нас окремо. Після цього ми пішли блукати містом, кожен сам по собі, причому, найімовірніше, кожному з нас свербіла в голові та сама думка. Я, звісно, не знаю достеменно, але припускаю, що було саме так.

– Яка думка? – уточнив Том.

– Обікрасти інших.

– Як, один забрав би собі все, що ви змогли добути разом?

– Звісно.

Це страшенно обурило Тома Соєра, і він сказав, що йому ще ніколи в житті не доводилося чути про таку ницу і підлу оборудку. Але Джек Данлеп заперечив, що це звичайна практика серед людей їхнього ремесла. За його словами, якщо хтось уже впрігся в таке темне діло, то він мусить сам дбати про власні інтереси, іншим до нього байдуже. А потім провадив далі:

– Розумієте, проблема полягала в тому, що два діаманти неможливо розділити між трьома. От коли б у нас було три камені… Але що тут говорити, їх було всього два. Я ж, гуляючи вулицями міста, все обмізковував, як би його поцупити ці діаманти, доки нарешті вирішив для себе, що зроблю це за першої ж слушної нагоди. Я заздалегідь приготую собі інший одяг і все, що необхідно, щоб змінити зовнішність, а потім утечу від своїх спільників. Щойно дістануся безпечного місця, зараз перевдягнуся, і тоді хай шукають мене, як того вітра в полі. Тож я наперед припас собі ці фальшиві бакенбарди, окуляри, одяг, запакував у валізу і вирушив далі. Аж раптом через вікно в одній із крамниць, де продається всяка всячина, я помітив одного свого поплічника, Беда Діксона. Можете собі уявити мою радість. Я вирішив підглянути, що ж він купуватиме. Причаївся і стежу. Ну, як ви вважаєте, що він купив?

– Бакенбарди? – припустив я.

– Ні.

– Окуляри?

– Ні.

– Та помовч ти, Геку Фінне! Ти тільки заважаєш розповідати. То що ж він купував, Джеку?

– Ніколи в житті не здогадаєтеся. Він купував усього лише викрутку. Звичайну невеличку викрутку.

– Цікаво! І навіщо ж вона йому знадобилася?

– Ось і я не міг вийти з дива – навіщо вона йому? Я ніяк не міг зміркувати, нащо йому потрібна ця штуковина? Коли Бед уже вийшов з крамниці, я сховався, а потім пішов за ним назирці далі. Спершу він зайшов до лахмітника і купив там червону фланелеву сорочку і ще якісь старі пошарпані лахи – судячи з твого опису, ті, в яких він вештається нині на палубі. Потім я пішов на пристань, заховав свої речі на пароплаві, на якому ми збиралися поїхати вгору річкою, вирушив назад, і тут мені пощастило вдруге. Річ у тім, що я побачив третього нашого компаньйона, який теж купував недоноски. Отож, ми зустрілися всі троє, забрали наші діаманти і сіли на пароплав.

Але саме тут ми опинилися в прикрому становищі: ніхто з нас не міг лягти й спокійно заснути. Ми мусили весь час пильнувати один одного, бо тепер виявилися пов’язаними один з одним, і це було просто жахливо. Річ у тім, що ми ніколи не були друзями і об’єдналися тільки заради цієї роботи. Крім того, кілька тижнів тому ми так розсварилися, що мало не дійшло до бійки.