Mark Twain: Том Соєр – детектив

Хлопчакам це здалося дуже смішним, і відтоді всі його дражнять Юпітером. Ось так з’явилося це прізвисько. Він гінкий на зріст і сильний хлопець, добродушний, але разом з тим ледацюга, хитрун і боягуз. У нього довге червоно-руде волосся, а борода не росте. Бідний як руда миша, тож Брейс зневажає його, утім харчує і вдягає у свої недоноски. А взагалі у Юпітера був іще один брат – близнюк.

– А який він, цей близнюк?

– Він зник приблизно сім років тому, а взагалі подейкують, що був він точною копією Юпітера, до того як пропав безвісти. Коли він мав років дев’ятнадцять-двадцять, його спіймали на крадіжках і запроторили до в’язниці, з якої він утік ніби десь на північ і там пощез. Спершу ходили чутки, ніби він краде і грабує, як давніше, але відтоді минуло вже багато часу. Зараз кажуть, що його вже й живого немає. У будь-якому разі про нього дуже давно нічого невідомо.

– А як його звали?

– Джеком.

Усі надовго змовкли, тітка Поллі знов глибоко замислилася. Потім сказала:

– Найбільше тітку Саллі непокоїть і турбує те, що цей Юпітер постійно виводить з рівноваги дядька, до сказу його доводить.

Том був дуже здивований, та і я теж не повірив.

– До сказу? Дядька Сайласа? Я не можу в це повірити! Тітонько, ви, мабуть, жартуєте! Невже дядько взагалі здатний дратуватися чи гніватися на когось?

– Проте з листа тітки Саллі зрозуміло, що дядько часом просто шаленіє через того Юпітера. Іноді аж так, що ладний, здається, стукнути хлопця.

– Тітонько Поллі, це годі собі й уявити. Хіба дядько Сайлас може когось образити? Він же – сама святість, ніколи й мухи не зачепить.

– Хай там як, а тітка Саллі дуже вболіває за дядька. Вона пише, що Сайлас ніби сам не свій став – не тямить, що чинить, через ці постійні скандали.

Усі сусіди теревенять про це і, звісно, перетирають на зубах того бідолашного дядька Сайласа, адже він як проповідник взагалі не має права не те що лаятися, а й сваритися. Тітка Саллі нарікає в листі, що він вимушений через силу читати свої проповіді парафіянам, так йому соромно; крім того, усі тепер набагато гірше до нього ставляться і вже не так люблять і поважають його, як раніше.

– Як усе це дивно чути! Ви ж чудово знаєте, тітонько Поллі, що дядько Сайлас завжди був таким добрим, неуважним, простакуватим диваком – коротенько кажучи, втіленням ангельської вдачі! Навіть здумати не можу, що з ним могло статися.

Наша подорож до тітоньки Саллі й дядечка Сайласа виявилася дуже вдалою. Нам пощастило проплисти усією Верхньою і Нижньою Міссісіпі, навіть не пересідаючи в Сент-Луїсі, аж до Арканзасу, де була ферма дядька Сайласа. Це насправді майже тисяча миль. Просто нам трапився пароплав, що прямував з півночі до якоїсь невеликої луїзіанської річечки.

Можна сказати, що на пароплаві панувала нудезна нудьга: пасажирів було мало, та ще й підібралися самі підстаркуваті або й зовсім старі, які уникали товариства навіть одне одного, всю дорогу понуро дрімали, і ми навіть не чули, щоб вони балакали між собою.

Пароплав час від часу сідав на мілину, на те, щоб вибратися ним з верхоріччя, було згаяно аж чотири дні. Проте ми, звісно ж, знайшли для себе розвагу навіть у такому скорботному оточенні – хіба може бути нудно хлопчакам-мандрівцям, та ще в такій далекій дорозі!

Від самого початку подорожі ми з Томом помітили, як стюард відносить їжу до сусідньої з нами каюти, і вирішили, що там, найімовірніше, пливе якийсь хворий пасажир. Нарешті ми, тобто Том, спиталися про нашого сусіда у стюарда. Той сказав нам, що в цій каюті дійсно перебуває чоловік, але аж ніяк не хворий.

– Як це, хіба він не хворий?

– Я не знаю, може, й хворий. От тільки, здається мені, що він просто вдає із себе хворого.

– Ви певні цього?

– Якби він аж так зле почувався, то іноді роздягався б, еге ж? А він завжди вдягнений і навіть чобіт ніколи не скидає.

– Справді? І навіть коли лягає спати?

– Так, спить він теж у чоботях.

Ви ж знаєте, що Тома Соєра і хлібом не годуй, тільки дай йому розгадати якусь таємницю. Якщо ви нам обом – йому й мені – запропонуєте водночас розгадати таємницю чи з’їсти шматок пирога, то вам не доведеться говорити, щоб ми вибрали те чи інше. Вибір буде зроблено сам собою. Я, безперечно, зараз же виберу пиріг, а Том обов’язково накинеться на таємницю. Адже всі люди різні. Насправді це тільки на краще. Ось чому Том почав уточнювати деталі у стюарда:

– А як звуть пасажира?