Mark Twain: Том Соєр – детектив

– Тоді я врятований! Їй-богу, я врятований! Я можу повернутися додому. Вони мене сховають і врятують. А ви нікому нічого не розказуйте. Дайте слово, що ви ніколи-ніколи мене не видасте. Хлопці, ну пожалійте мене, нещасного, гнаного і вдень і вночі, я ж бо навіть на вулицю спокійно вийти не можу. Я ж бо ніколи не заподіяв вам жодного зла, і не заподію, присягаюся! А ви, ви… Пообіцяйте, що ніколи не розкажете нікому про мене і допоможете мені подбати про порятунок.

Звісно ж, ми пообіцяли; навіть якби на його місці був собака, ми б не відмовили йому. А він, бідолаха, аж не тямився від щастя й не знав, як висловити свою вдячність, здавалося, він був готовий задушити нас у своїх обіймах.

Ми знову теревенили про се про те, а Джек тим часом дістав маленьку валізу, попросив нас відвернутися, доки він відчинить її. Ми послухалися, а коли він дозволив нам дивитися, то побачили його цілковите перевтілення. Тепер це був вусатий незнайомець у синіх окулярах і зі справжнісінькими каштановими бакенбардами. Він змінився так разюче, що навіть рідна мати не змогла б його впізнати. Цей незнайомий вусань спитав нас, чи схожий він тепер на свого брата Юпітера.

– Ні, – відповів Том, – зовсім нічого спільного, схоже тільки хіба що довге волосся.

– Добре, перш ніж приїхати до рідних, я підстрижуся коротко. Я зможу жити в них як чужий, адже якщо Юпітер і Брейс не видадуть мене, то сусіди ніколи не здогадаються. Як ви вважаєте?

Том подумав хвильку і мовив:

– Так, ми з Геком мовчатимемо, але ви ризикуватимете, якщо не мовчатимете. Тут існує хоча й невелика, та все ж небезпека. Я хочу сказати, що ваш голос достоту такий, як у Юпітера. І якщо ви не мовчатимете, то люди можуть звернути увагу на ваш голос, а потім згадають другого брата, який, за чутками, помер, і можуть припустити, що він, можливо, ховається під чужим ім’ям.

– Боже правий, який ти розумний хлопчина! – захоплено мовив Джек. – Ти маєш слушність. Коли поруч буде хтось із сусідів, я прикинуся глухонімим.

– Якби я, не подбавши про безпеку, потрапив би додому… Втім, я й не збирався пробиратися туди. Я просто хотів знайти якесь зручне місце, де можна було б сховатися від шпиків, які скрізь шукають мене. Там я перевдягнувся б, загримувався б, і…

Раптом обличчя Джека Данлепа сполотніло, він кинувся до дверей, приклав вухо і почав прислухатися, важко дихаючи.

– Мені здалося, що за дверима зводять курок, – прошепотів він нам. – Боже мій, ну що за життя!

Відтак знеможено впав у крісло, витираючи з чола рясний піт, що миттю зросив йому лице.

Від того ранку ми майже весь час проводили разом із Джеком і навіть по черзі ночували у нього в каюті на верхній койці. Він стверджував, що страшенно самотній і дуже радий, що за таких неприємних для нього обставин поряд з ним виявилися друзі, з якими він може спілкуватися. Нам же страшенно кортіло дізнатися Данлепову таємницю, але Том вважав, що найкращий спосіб – це взагалі ні про що не запитувати, тоді він під час якоїсь із розмов обов’язково прохопиться сам. Якщо ж ми показуватимемо свою цікавість, він перестане нам довіряти, замкнеться в собі, і тоді з нього нічого не витягнеш. Так воно й сталося.

Ми відчували, що Джек хоче розповісти нам усе, здавалося, що він готовий ось-ось відкрити свою таємницю, але щоразу його щось лякало, і він в останню мить звертав розмову на інше.

Але якось він все-таки не втримався.

Часто Джек Данлеп, намагаючись вдавати байдужість, детально розпитував нас про пасажирів, що пливли разом з нами на пароплаві. Ми розповідали про все, що встигли помітити. Проте Джек був невдоволений нашою розповіддю і сказав, що в ній бракує подробиць, тож попросив описати пасажирів докладніше. Тоді Том почав описувати йому всіх. І коли Том дійшов до опису одного пасажира – незграби й обірванця, на якого не можна було не звернути увагу, так він вирізнявся серед інших, – Джек раптом здригнувся, насилу перевів дух і промовив:

– Господи, це один із них! Вони тут, на пароплаві, я так і знав. Я сподівався, що сховався від них, хоча ніколи не вірив, що в мене це вийде. Кажи далі!

Том узявся описувати йому ще одного пасажира з пароплава, теж бридкого і грубого; Джек знов сіпнувся і сказав:

– Це той, другий! Я зміг би висісти на берег, коли б настала бодай одна грозова ніч. Гадаю, вони, найімовірніше, доручили комусь стежити за мною. У них є право їхати на пароплаві, спускатися в буфет у нижньому відсіку, і вони можуть скористалися цим, щоб роздобути там випивку й найняти когось із команди: вантажника, юнгу чи кого іншого – мені в наглядачі. Якби навіть у мене вийшло непомітно втекти на берег, їм у будь-якому разі за годину стане про це відомо.