Mark Twain - Том Соєр – детектив

– Ти з глузду з’їхав, чи що? Невже ми пропустимо таку чудову нагоду?

Проте Том – навіть тінь збентеження не промайнула його обличчям – ледь чутно відповів мені:

– Геку Фінне, невже, по-твоєму, я повинен показати їй, як палко бажаю поїхати звідси? Я певен, що тітка Поллі одразу почне вигадувати невідь-що, уявляти собі різні болячки і загрози, а відтак – перешкоди. Зрештою вона просто передумає. Не заважай мені, я сам упораюся. Я знаю, як зробити так, щоб вона мене відпустила.

Мені й на думку не спав такий варіант. Але Том мене переконав. Я вже звик до того, що Том Соєр найчастіше має рацію – у нього найсвітліша голова з тих, які мені траплялося бачити. Він завжди знає, що робить, і готовий до будь-яких несподіванок.

Коли тітка Поллі нарешті стямилася й здобулася на слово, вона накинулася на Тома, мов шуліка на курча:

– Чи ви чули таке – даруйте йому?! У нього не виходить! Ні, це просто годі витримати! Та як ти можеш так розмовляти зі мною! Зараз же вставай і йди ладнайся в дорогу. І якщо ти ще хоч раз заїкнешся про те, що вибачаєшся, бо тобі щось не хочеться робити, то я тобі різкою негайно і віддячу, і подарую!

Ми з Томом пішли в дім виконувати її наказ. А Том, піднімаючись східцями, ще й скиглив, удаючи, що йому болить, бо тітка Поллі таки легенько дзизнула його по голові своїм наперстком. Зайшовши до Томової кімнати нагорі, ми одразу кинулися обійматися один з одним. Том почувався щасливим, адже попереду чекала захоплива мандрівка, і зараз же сказав мені:

– Я певен, що тітонька Поллі ще до нашого від’їзду передумає відпускати мене, але не знатиме, як дати собі раду, а гордість не дозволить їй відмовитися від свого слова.

Том спакував усі свої речі за десять хвилин, звісно, крім тих, що їх мали скласти тітка Поллі та Мері. Потім ми почекали ще хвилин з десять, давши тітці Поллі час остаточно заспокоїтися і знову полагіднішати. Том пояснював, що коли тітонька не дуже сердита, то їй досить близько десяти хвилин для заспокоєння, а коли її доїсти до печінок або розпекти до білого жару, от як цього разу, то бажано дати їй охолонути бодай двадцять хвилин. Нам було страшенно цікаво дізнатися, що ж написано в листі, тож, витримавши часу скільки було треба, ми спустилися вниз.

Тітка Поллі сиділа, заглибившись у похмурі роздуми. Лист лежав у неї на колінах. Ми посідали поруч, і вона мовила:

– У листі написано, що у них виникли якісь неприємні проблеми, тож вони сподіваються, що ви удвох зможете допомогти їм розвіятися і «заспокоїтись», як вони пишуть. Можу собі тільки уявити оте ваше з Геком Фінном «заспокоювання» їх! Є там у них один сусіда, на ймення Брейс Данлеп. Три місяці поспіль він залицявся до їхньої Бенні, доки вони нарешті цілком відмовили йому, сказавши, щоб облишив свої наміри просватати їхню дочку. Той Данлеп відтоді озлився на них, і це їх вельми непокоїть. Гадаю, вони вважають, що він із тих, з ким краще не псувати відносини, й тепер намагаються будь-що повернути його прихильність до себе. Вони навіть найняли того марного трутня, його брата, собі в помічники, хоча це не по їхніх грошах і взагалі він їм не потрібен. Ви знаєте, хто такі ці Данлепи?

– Вони мешкають за милю від ферми дядька Сайласа й тітки Саллі. У тих місцях усі ферми розташовані приблизно за милю одна від одної. Брейс Данлеп – найзаможніший фермер в усій окрузі, і в нього сила-силенна негрів. Він тридцятишестирічний бездітний удівець. Страшенно пишається своїм багатством, полюбляє всіма командувати, тож усі його трохи побоюються. Мені здається, він такої високої думки про себе, що варто йому тільки захотіти, як кожна дівчина зараз же радо погодиться вийти за нього заміж. Тож його напевно мала розлютити відмова Бенні. Адже Бенні удвічі молодша за Данлепа, і вона така мила й гарненька – та ви це й самі знаєте. Бідолашний дядько Сайлас, сумно навіть уявити, з чим йому доводиться миритися; йому й так нелегко живеться, а він ще мусить догоджати Брейсові й платити за роботу його ледачому братові, Юпітеру Данлепу.

– Юпітер – що це за ім’я таке? Звідки воно взялося?

– Та то таке прізвисько. Здається, його справжнє ім’я всі вже давно забули. Зараз тому Юпітеру двадцять сім, а своє прізвисько він дістав, коли вперше вирішив скупатися разом з ватагою хлопчаків. Коли він роздягнувся, учитель помітив у нього над коліном велику, як десятицентова монета, коричневу родиму цятку, навколо якої було ще чотири менші родимки. Учитель порівняв їх з Юпітером та його супутниками.