Mark Twain - Том Соєр – детектив

Письменником Сем став не одразу. Він устиг попрацювати складачем у друкарні, лоцманом на пароплаві, рудокопом у копальнях, репортером і журналістом у газетах. Перший відомий твір письменника – це гумореска «Славнозвісна жаба-стрибунка з Калаверасу» (1865), пізніше вийшла збірка оповідань «Простаки за кордоном», що стала надзвичайно популярною. Про свій талант Марк Твен сказав: «Мені знадобилося 15 років, щоб зрозуміти, що у мене немає ніякого літературного таланту. Але було запізно. Я вже не міг відмовитися писати, мої книжки зробили мене знаменитим».

Книжки про захопливі пригоди невгамовних друзів Тома Соєра і Гека Фінна так полюбилися читачам, що їх дотепер з незмінною цікавістю читають як дорослі, так і діти. У містечку Ганнібал навіть спорудили бронзові статуї Гека Фінна і Тома Соєра, що весело прошкують у пошуках нових пригод.

Хоч якими дивовижними видаються пригоди, викладені в цій повісті, але я їх не вигадав, навіть публічне зізнання підсудного – дійсний факт. Усі деталі я взяв з давньої шведської кримінальної справи, змінив лише імена героїв, а місце подій переніс до Америки. Ще додав кілька епізодів, та тільки один чи два з них справді суттєві.

Це сталося навесні, здається, наступного року після того, як ми з Томом Соєром визволили нашого старого негра Джима, коли його, як біглого раба, було спіймано й припнуто ланцюгом на арканзаській фермі Сайласа, Томового дядька.

Помалу відтавала земля, у повітрі повіяло теплом, з кожним днем наближався той щасливий час, коли можна буде бігати босоніж, бавитися в крем’яшки, гуляти в цурки й ганяти обруча, запускати повітряного змія, а там не за горами – таке довгождане літо, коли нарешті можна купатися. Під цю пору не знайдеш жодного хлопчиська, який би не нудьгував і не лічив дні до того літа. Нараз зітхаєш, нудьга посідає тебе, вже й сам не розумієш, що з тобою коїться. Не можеш знайти собі місця – нидієш, роздумуєш про щось і понад усе мрієш усамітнитися десь на пагорбі чи на узліссі, сидіти там не рухаючись, милуватися широкою Міссісіпі, що пишно несе свої хвилі-води ген-ген на багато миль, туди, де ліси оповиті легким серпанком. І все навкруги таке величаве, що здається, ніби всі ті, кого ти любиш, повмирали, і самому тобі теж хочеться вмерти й пощезнути навіки.

Ви, напевно ж, знаєте, що це таке? Це весняна хандра. Ось як це зветься. Коли ця недуга спіткає вас, ви втрачаєте здатність розуміти, чого саме хочете, при цьому серце просто розривається від різних бажань. Здається, що найбільше вам хочеться поїхати: податися звідси геть, із цих обридлих до нудоти місць, які ви бачите день у день; вас просто-таки пориває поїхати, щоб побачити бодай щось нове. Загалом вам хотілося б помандрувати по світу, вас ваблять далекі країни, що завжди здаються такими загадковими, незвичайними й романтичними. Якщо ж у вас немає такої змоги, то ви раді будете й тому, щоб поїхати хоча б деінде, і вже за те дякуватимете долі, що вам це вдалося.

Так-от, нас обох – мене і Тома Соєра – долала найважча форма цієї хвороби. Одначе Том розумів, що в нього не вийде бодай кудись утекти, бо тітка Поллі, як він казав, пантрує за ним так пильно, що годі й мріяти про те, щоб покинути школу й байдикувати. Отож, кажу, у нас із Томом був кепський настрій, спричинений загостренням весняної хандри. Якось надвечір, коли ми, сидячи на ґанку, гомоніли про се про те, до нас вийшла тітка Поллі з листом у руці й сказала:

– Томе, тобі доведеться зараз же збиратися в дорогу та їхати до Арканзасу. Ти навіщось знадобився тітці Саллі.

З радощів я мало не підскочив. Я думав, Том зараз кинеться до тітки Поллі й задушить її в обіймах, а він, уявіть собі, залишився сидіти на місці, незворушний як скеля, і – ні пари з уст. Я трохи не заплакав, розізлившись, що через свою дурну поведінку він може втратити таку чудову нагоду. Адже все може зірватися, думав я, коли Том зараз же не скаже тітоньці, який він радий і вдячний, та він і далі сидів, поринувши в свої думки, поки я в розпуці вже не знав, що його вдіяти. Зрештою він – коли я вже ладен був застрелити його, якби міг, – незворушно промовив:

– Я дуже шкодую, тітонько Поллі. Даруйте мені, але цього разу в мене не виходить поїхати.

Тітка Поллі була така вражена його байдужим нахабством, що принаймні на пів хвилини забула язика в роті. Я ж, скориставшись паузою, штовхнув Тома ліктем і прошепотів: