Mark Twain - Том Соєр – детектив

Але що ж поробиш, коли в нас було всього два діаманти на трьох. Ну, ми повечеряли, потім до півночі тинялися всі втрьох палубою і курили, потім спустилися в мою каюту, замкнули двері й розгорнули папір, переконалися, що діаманти на місці, а потім поклали наш пакунок на нижній койці так, щоб він був у всіх на видноті, а самі сидимо й сидимо. А спати хочеться дедалі дужче, зовсім сил немає. Врешті-решт заснув Бед Діксон. Тільки-но його голова звісилася на груди, він почав похропувати, і стало зрозуміло, що він спить міцним сном. Гел Клейтон спершу кивнув на діаманти, а потім на двері, і я його зрозумів без слів. Я потягнувся до паперового пакунка і взяв його. Ми з Гелом завмерли і деякий час стояли мовчки, але Бед навіть не поворушився. Я повільно повернув ключ у замку, обережно натиснув на ручку дверей, і ми навшпиньки нечутно вийшли з каюти, тихенько причинивши за собою двері.

На палубі нікого не було, пароплав упевнено і швидко линув хвилями широкої річки в туманному світлі місяця. Ми мовчки пішли на корму і всілися біля палубного люка. Кожен з нас чудово розумів усю складність ситуації, тому не було сенсу будь-що пояснювати один одному. Бед Діксон, прокинувшись, зрозуміє, що його обікрали, і кинеться сюди, до нас, бо цей чоловік нікого і нічого не боявся. Отже, він повинен з’явитися тут, і тоді або ми муситимемо викинути його за борт, або спробуємо покінчити з ним в інший спосіб. Від таких думок мене усипало морозом, бо я зовсім не такий сміливець, як деякі люди, утім, я надто добре уявляв, чим усе це може для мене закінчитися, якщо я покажу, що злякався. У мене ще жевріла надія на те, що пароплав де-небудь зупиниться, ми зійдемо на берег і сховаємося, уникнувши таким чином сутички з Бедом Діксоном. Проте шансів на це було зовсім мало, бо на Верхній Міссісіпі пароплави рідко зупиняються на пристані.

Час тягнувся дуже повільно, а наш спільник досі не прийшов. Уже почало розвиднятися, а він усе не з’являвся.

– Чорт забирай! – сказав я Гелові. – Що ти про це думаєш, га? Чи не здається тобі, що тут щось не чисто?!

– От чорт! – відповів мені Гел. – Чи не обдурив він нас? Подивись-но, що в пакунку!

Я розгорнув згорток, і – Боже-світе! – там не було нічого, крім двох невеликих грудочок цукру. То ось чому Бед Діксон так спокійнісінько сидів у каюті і спав усю ніч! Спритно, еге ж? І я вважаю, що дуже спритно! Він наперед підготував другий такий самий пакунок із цукром і підмінив його у нас під носом.

Ми з Гелом почувалися добряче ошуканими. Але треба було терміново придумати якийсь план. І ми це зробили. Нам необхідно було загорнути шматочки цукру в пакунок точнісінько так, як це було раніше, і тихенько повернутися назад, у каюту. А там – покласти згорток туди, де він лежав, – на ліжко, і удати, що ми гадки не маємо про його обман і про те, як він посміявся з нас, старанно вдаючи, що хропе. А потім не спускати з нього очей і невідступно ходити за ним слідком. Щойно ми висядемо на берег, у першу ж ніч нам треба буде напоїти його, обшукати, забрати діаманти і прикінчити його, якщо це не буде занадто ризиковано. Якщо ми зможемо відібрати у нього діаманти, то в будь-якому разі його доведеться позбутися, бо він не одстане і рано чи пізно сам нас порішить. Правду кажучи, я мало вірив в успіх цього плану. Я знав, що найпростіше буде його напоїти, бо він був завжди не від того, щоб хильнути. Та чи є у цьому сенс? Ми можемо обшукувати його як завгодно довго і зрештою не знайти нічого…

Коли мені сяйнула одна думка, я страшенно розхвилювався! Несподівано я дещо зметикував і відчув, як мій мозок від напруги немов перекинувся в голові. Я миттєво заспокоївся, зрадівши своїй здогадці. Бачте, у той момент я сидів босий, без чобіт, щоб дати ногам хоча б невеликий відпочинок. І саме в ту хвилину я взяв один чобіт, щоб узути його, і випадково звернув увагу на підбор. І миттю я все зрозумів! Ви ще не забули про невелику викрутку?

– Ні, звичайно! – схвильовано вигукнув Том.

– Отож і я, щойно побачив підбор, зараз же зміркував, де було сховано діаманти! Зверніть на нього увагу: до підбора в чоботі маленькими гвинтиками кріпиться сталева пластинка. Гвинтиків у Беда більше ніде не було, тільки на підборах чобіт. Отже, якщо йому була потрібна викрутка, то я, здається, здогадався, для чого саме.

– Геку, диви, як здорово! – сказав Том.

– Отож, кажу, взув я свої чоботи, і ми з Гелом пішли вниз, до каюти, повернули згорток з «діамантовим» цукром на місце, а самі тихенько повсідалися поруч і далі спокійно собі наслухали Бедове хропіння. Услід за Бедом Діксоном сон зморив і Гела Клейтона, лише я один не міг заснути. Ніколи в житті я ще не почувався таким бадьорим, як тієї ночі. Насунувши капелюха на самі очі, щоб закрити обличчя, я тим часом уважно зиркав по всіх закутках каюти, намагаючись побачити на підлозі обрізки шкіри. Довго я так видивлявся, навіть уже почав був сумніватися в правильності моєї здогадки, аж раптом побачив те, що шукав. Маленький кружечок шкіри, тонший за мізинець, майже не помітний на тлі килима, лежав під стіною.