Mark Twain - Том Соєр – детектив

– Я теж так вважаю. Тому я й дозволив собі не помітити це.

– І я теж!

Засміявшись, вони обидва рушили далі. З цих їхніх слів ми зрозуміли, наскільки погіршилося ставлення пастви до старенького дядечка Сайласа. Ніколи в житті ці люди не дозволили б нікому безкарно красти будь-що, тим паче у проповідника.

Ген-ген почулися ще чиїсь голоси, що більше вони наближалися, то виразніше ми чули слова упереміш зі сміхом. Це були Лем Біб і Джим Лейн. Джим Лейн казав:

– Хто? Юпітер Данлеп?

– Авжеж.

– Ну, я не знаю. Але думаю, що так. Я бачив, як він копав щось разом із пастором приблизно годину тому, саме перед заходом сонця. Він сказав, що навряд чи піде з нами цього вечора, але ми, якщо хочемо, можемо взяти його собаку.

– Мабуть, натомився, бідолаха!

– Авжеж, працює він як віл, нічого не скажеш!

– Що й казати!

Вони розсміялися і пішли собі далі. Том сказав, що нам краще вилізти й піти слідом за ними, бо нам з ними по дорозі і не так страшно буде йти, адже ми боялися знову зустрітися з привидом і опинитися з ним віч-на-віч. Тому ми так і зробили і вже без пригод дісталися додому.

Це було другого вересня, в суботу. Я ніколи не забуду цього дня. І ви зовсім скоро зрозумієте чому.

Ми йшли за Джимом і Лемом, доки дісталися до перелазу, біля якого стояла та сама хатина, що в ній колись зачинили нашого старого негра Джима і з якої ми його визволили. Першими зустрічати нас повибігали собаки, оточили і стрибали, вітаючи радісним гавкотом. У вікнах світилося, і нам уже не було так страшно. Ми вже збиралися перелізти через перелаз у двір, аж тут Том сказав мені:

– Зачекай! Присядь на хвильку.

– Що сталося? – спитав я.

– А ти не здогадуєшся? – сказав він. – Ти, мабуть, вважаєш, що ми негайно побіжимо розповідати родичам про того, кого убито в платановому гаї, про негідників, що вчинили це вбивство, і про діаманти, які вони буквально стягли з мерця, – одне слово, викладемо все, що знаємо, а далі купатимемося в променях слави, бо нам, бачте, більше за всіх відомо про те, що тут сталося.

– Так, звичайно! Ти не був би Томом Соєром, якби пропустив таку нагоду. Я впевнений, що ти, коли почнеш розповідати, не пошкодуєш яскравих фарб для своєї розповіді.

– Гаразд, – сказав він спокійнісінько, – а якщо я скажу тобі, що не збираюся нікому нічого розповідати?

Його слова мене вразили.

– Скажу, що це неможливо. Ти, напевно, жартуєш, Томе Соєре?

– Так-от, зараз ти сам переконаєшся в цьому. Згадай, привид ішов босоніж?

– Ні. То й що з того?

– Чекай-чекай – я зараз тобі поясню що. Він був у чоботях?

– Так. Я їх чудово бачив.

– Ти присягаєшся, що вони були?

– Авжеж, я можу присягнутися.

– І я так само. Тепер ти розумієш, що це означає?

– Ні, я нічого не розумію. А що це означає?

– Це означає, що шахраї спіймали облизня і не дісталися до діамантів!

– Оце так! І чому ти так думаєш?

– Я не думаю, я впевнений. Хіба його штани, окуляри, бакенбарди, валіза і решта його речей не перетворилися на привидів? Усе, що було з ним, стало примарним, чи не так? Це свідчить про те, що його чоботи теж стали привидами, бо вони були на ньому тоді, коли Джека вбили і він став привидом. Хотів би я знати, якого доказу тобі ще потрібно!

Ні, ви тільки подумайте. Я ж уже казав, що ніколи ще не зустрічав голови світлішої, ніж у цього хлопця. Чому? Адже я так само мав очі і міг ними бачити різні речі, але ніколи не надавав їм значення. Але Том Соєр – то зовсім інша людина. Коли він кидав оком на якийсь предмет, то цей предмет ніби вставав перед ним на задні лапки і сам викладав усі свої потаємні секрети. Ні, я ніколи не зустрічав такої мудрої голови.

– Томе Соєре, – сказав я, – я хочу зізнатися тобі, як робив це вже не один раз: як тому куцому далеко до зайця, так і мені до твого кебетливого розуму! Звісно, усе правильно, усе на своєму місці. Господь Бог створив нас усіх, і декому він дав очі невидющі, хоча й не сліпі, а іншим дав усевидющу здатність; і не нам судити, для чого він так учинив. Напевно, так мало бути, інакше він влаштував би це якось інакше. Кажи далі, тепер я чудово зрозумів, що ті злодії не забрали діаманти. А от чому, як ти вважаєш?

– Бо змушені були втікати від тих двох, що їх злякали раніше, і вони не встигли стягти чоботи з мерця.

– Он воно що! Тепер я все зрозумів. Тільки поясни мені, Томе, чому ми не можемо піти і розповісти про все це?

– Що ти мелеш, Геку Фінне, невже ти сам не можеш здогадатися? Ну ж бо, подумай, що станеться потім? Завтра ж з самого ранку розпочнеться слідство. Ті двоє розкажуть, як вони, почувши крики, прибігли туди, але було запізно, щоб урятувати нещасного. Потім буде суд, на якому присяжні довго базікатимуть і врешті-решт винесуть вердикт, що людину застрелили, або зарізали, або гепнули чимось по голові, і з волі Господа Бога чоловік віддав йому душу. Потім буде проведено аукціон, щоб продати його речі і сплатити судові й похоронні витрати. Ось коли ми нарешті дістанемо шанс.