Mark Twain - Том Соєр – детектив

– Як це, Томе?

– Ми викупимо ці чоботи за кілька доларів, може, вистачить і двох!

Від захвату я мало не задихнувся.

– Господи, Томе, виходить, дуже просто ці діаманти дістануться нам!

– А ти як думав! У будь-якому разі невдовзі тому, хто їх знайде, запропонують велику нагороду – мабуть, тисячу доларів, не менше. І ці грошики вже будуть нашими! А зараз ми з тобою підемо в дім і зустрінемося з нашими рідними. І зарубай собі на носі: ми нічого не знаємо ні про вбивство, ні про діаманти, ні про будь-яких злодіїв. Гляди ж, не розбовкай!

І хоча я був не зовсім згоден з таким рішенням, бо мені здавалося, що краще було б ці діаманти продати – так, шановні пані та панове! – за дванадцять тисяч доларів, але я промовчав. Це б усе одно вилізло боком.

Я тільки спитав:

– Томе, а що ми скажемо твоїй тітці Саллі, якщо вона здивується, де нас нечистий носив так довго?

– О, цю проблему вирішуй сам, – сказав він. – Гадаю, що в тебе стане розуму це якось пояснити.

От завжди так, він, бачте, суворий і сумлінний і нізащо не буде брехати, а я, що я? Мусив відбуватися власними, як кажуть, боками.

А тим часом ми прошкували через величезне дворище і помічали довкола все те, що було таким знайомим і любим нашому серцю в садибі дядечка Сайласа і що було так приємно побачити знову. Коли ми підійшли до довгого критого проходу між брусованою стіною великого будинку і кухнею, то побачили, що й тут, на стіні, всі речі висять, як колись. Тут і тепер висіла робоча одіж – стара, нещадно запрана зелена дядькова куртка з каптуром, прикрашена ззаду грубезною білою латкою, схожою на слід від сніжки. Тому завжди, коли дядько Сайлас вдягав її, нам здавалося, що в спину проповідникові хтось пожбурив грудкою снігу. Піднявши клямку у дверях, ми увійшли в дім. Тітка Саллі, як той Зевес-громовержець, саме метала громи і блискавки на всю свою родину: діти намагалися сховатися від неї в один куток, а в іншому дядько Сайлас молився про послання усім Божої допомоги в такі скрутні часи. Побачивши нас, тітка Саллі ніби одразу вимкнулася і поспішила нам назустріч. Сльози радості потекли по її обличчю. Вона смикнула мене і Тома за вухо, потім заходилася обіймати нас і цілувати і ще раз посмикала нас за вуха – така вона була рада нас бачити. Потім сказала:

– Де ж ви пропадали стільки часу, окаянні шибайголови? Я вже почала хвилюватися і не знала, що й думати. Ваші речі давно прибули, і я вже чотири рази готувала для вас вечерю, щоб усе було смачне і гаряченьке до вашого приїзду. Та зрештою мені урвався терпець, і тепер я готова живцем здерти з вас шкуру. Ви ж, мабуть, зголодніли, мої бідолашні хлопчики! Швидше всі до столу, не гаймо даремно час.

Хочу вам сказати, що було дуже здорово знову опинитися тут, як колись, сидіти всім разом за столом, на якому парували смачнючі свинячі реберця й ще пашів щойно вийнятий із печі свіжий кукурудзяний хліб. Мені здавалося, що це найвища в світі насолода, про яку тільки можна мріяти. Старий дядечко Сайлас урочисто промовив одне зі своїх наймудрованіших благословень, у якому було складних зворотів не менше, ніж у цибулині кожушків. Поки він розводився про ангелів, я гарячково міркував, що б його сказати в поясненнях про наше запізнення. Коли в наших тарілках з’явилася їжа і ми допалися до вечері, тітонька Саллі ще раз спитала те саме, і я почав невиразно мимрити:

– Кажу ж, бачите… місіс…

– Геку Фінне! Що з тобою таке? Відколи це ти називаєш мене «місіс»? Хіба мало ти від мене дістав поцілунків і потиличників з того часу, як я вперше побачила тебе тут, у кімнаті, і прийняла за Тома Соєра та все дякувала Господу, що він послав тебе мені, хоча ти й наплів мені тут сім мішків гречаної вовни, а я, як та дурепа, повірила твоїм байкам? Називай мене, як звичайно, тітонькою Саллі.

Так я й зробив і сказав їй:

– Розумієте, ми з Томом вирішили прогулятися і подихати таким свіжим, таким запахущим вашим лісовим повітрям, а там… дорогою ми зустріли Лема Біба і Джима Лейна, які запропонували нам піти разом з ними збирати вночі чорницю. Ще вони сказали, що можуть узяти з собою собаку Юпітера Данлепа, з яким вони щойно говорили.

– А де це вони його бачили? – раптом спитав старий проповідник. Я здивувався, що його цікавлять такі деталі. Підвівши очі на дядечка Сайласа, я побачив, як напружено він на мене дивиться, його, здавалося, неабияк зачепила моя розповідь. Тож я дещо розгубився, але потім зосередився знову і провадив далі:

– Вони бачили, як він копав щось разом з вами, близько заходу сонця.