Mark Twain - Том Соєр – детектив

Отак, теревенячи, ми брели собі з Томом і незчулися, як опинилися під платанами на узліссі. Тут мені по спині від страху наче побігла мурашва, і я сказав Томові, що далі не рушу ні на крок. Проте Тома вже годі було зупинити. Він хай там що, а мусив побачити, чи є на трупові чоботи. І таки пішов до гаю сам, та вже за хвилину повернувся, страшенно схвильований. Здавалося, що йому очі вилізли на лоба – такий здивований він був.

– Геку, – крикнув він мені, – його там немає!

Я завмер на місці, мов уражений громом:

– Цього не може бути!

– Кажу тобі – він пішов. Там немає ніяких слідів. Земля, правда, трохи притоптана. Якщо навіть там і була кров, то її змило дощем. А зараз там тільки багно і моква, і все.

Зрештою я наважився і погодився підійти, щоб пересвідчитися на власні очі, що Том не бреше. Усе було так, як він і сказав, – трупа не було й сліду.

– От тобі й маєш! – сказав я. – Тю-тю наші діамантики! Чи не думаєш ти, Томе, що то злодії повернулися і поцупили мерця?

– Схоже на те. А може, достоту так і є. Але ж куди вони могли його заховати, як ти вважаєш?

– Я не знаю, – з огидою вимовив я, – а якщо чесно, то й знати не хочу. Вони забрали чоботи, а вони єдині для мене щось важили. А небіжчик нехай собі лежить у лісі скільки завгодно, я його шукати не збираюся.

Том теж, правду кажучи, втратив інтерес до цієї справи. Йому хіба що через просту цікавість хотілося дізнатися, що сталося з трупом. Проте він сказав, що нам все одно варто тримати язик за зубами, бо собаки чи хтось із людей рано чи пізно знайдуть тіло.

Ми повернулися додому на сніданок розчаровані й ніби зраджені. Не покидало відчуття, що нас ошукано. До цього я ще ніколи в житті не був такий засмучений через якогось покійника.

За сніданком не було звичного пожвавлення і веселощів. Тітка Саллі здавалася змученою і враз постарілою. Вона навіть не гримала на дітей, які сварилися й галасували за столом. Тітонька ніби нічого не помічала навколо себе, хоч це було не в її правилах. Ми з Томом мовчали, бо нам було про що поміркувати. І Бенні, звісно ж, не виспалася. Коли вона, підвівши голову над столом, крадькома поглядала на свого батька, їй на очі одразу наверталися сльози. Сніданок самого дядька Сайласа холонув на його тарілці, а він навіть не дивився, що йому подали. Заглиблений у свої похмурі роздуми, він сидів мовчки і хоч би раз доторкнувся до їжі.

І ось під час цього нервового сніданку в двері знову просунув голову той самий негр, який допіру казав і сьогодні повторив знову, що пан Брейс дуже хвилюється за пана Юпітера, що той так і не з’явився досі вдома, і, якщо пан Сайлас буде такий ласкавий…

По цім слові негр поглянув на дядька Сайласа і різко урвав свою мову, бо дядько Сайлас устав, заточився, мов п’яний, схопившись однією рукою за стіл, а другою – за шию, ніби йому бракувало повітря, затремтів і насилу зміг промовити кілька слів:

– Що ж він… він… що він думає? Скажи йому… скажи йому…

І знесилено впав знову в своє крісло, ледь чутно промовивши:

– Іди геть… Забирайся звідси…

Переляканий негр зник, а ми відчули себе… Навіть не годен пояснити гаразд, що ми відчували, тільки було жахливо дивитися, як задихається наш старий дядечко Сайлас, як пускає очі під лоба, нам здавалося, що він просто зараз помре. Ніхто з нас не міг навіть поворухнутися. Тільки Бенні тихенько, як завжди, обійшла круг столу і підійшла до любого свого батька, не стримуючи сліз, що заливали їй лице. Вона пригорнула до своїх грудей його сиву голову і почала гладити і заспокоювати його, мов дитя. Нам вона подала знак, щоб ми залишили їх самих. Ми всі навшпиньках тихо, ніби в домі небіжчик, вийшли з їдальні.

Неабияк схвильовані і засмучені, ми з Томом подалися до лісу, згадуючи, як усе змінилося тут від минулого літа, коли ми приїздили сюди. Тоді все було таким мирним і спокійним. І всі були щасливі. Дядька Сайласа усі любили й поважали. Він був таким веселим, простодушним, добрим і трохи дивакуватим. А нині ви тільки подивіться на нього! Якщо він досі ще не з’їхав з глузду, казали ми, то вже до цього йому недалеко.

День був чудовий, ясний і сонячний. Що далі ми заходили за пагорби, у бік прерії, то гарніші траплялися нам дерева і квіти. Тож було дивно усвідомлювати те, що у такому прекрасному світі можуть існувати горе і лихо. І раптом я завмер, уп’явшись Томові в руку, а всі мої нутрощі разом з печінкою і легенями затерпли зі страху.