Томас Тімайєр - Подих диявола.

— По-моєму, вона кокетує з Дималем,— посміхнулася Шарлота.— Учора ввечері вона мені зізналася, що нестямно закохалася в принца. Напевно, їй сподобалася його мужня поведінка. В усякому разі, вона вирішила, що нерозумно витрачати почуття на тебе, і вирішила завоювати Дималя. Той дуже здивувався, але проте, запросив її провести сьогоднішній ранок разом.

— Співчуваю,— посміхнувся Оскар.— Цікаво, чи розуміє він, що на нього чекає? Якщо Лєна чогось забажає, то так швидко не здасться.

— Схоже, ти знаєш, про що говориш,— почервоніла Шарлота.— А може, йому сподобається. Я чула, жінки в цій країні дуже стримані. Або ж йому подобаються дівчата, які знають, чого хочуть.

— А якщо він просто злякався? Як би довідатися, у чому там справа?

— Думаю, довго чекати тобі не доведеться. Вони саме піднімаються на пагорб. І схоже, вони не самі.

Оскар примружився. Між ними хтось ішов. Судячи зі зросту, дитина. І, здається, дуже слабка. Незабаром Лєна взяла її на руки.

— Не знаєш, хто це?

Оскар не міг сказати, хоча дитина здалася йому знайомою.

— Постривай-но,— раптом сказав він.

— Я бачу, що це дівчинка.

— Точно! — ляснув себе по лобі Оскар.— Це Ніянг.

— Хто?

— Ніянг. Дівчинка з каменоломні.

Шарлота все ніяк не могла згадати.

— Маленька рабиня, яка розповіла нам про фортецю.

— Як же вона так швидко змогла опинитися на поверхні?

— І гадки не маю. Ходімо запитаємо.

Зблизька Ніянг виявилася ще худішою та слабкішою. Вона могла йти тільки маленькими крочками, немов заощаджувала сили. Але личко в неї так і світилося. І воно засяяло ще дужче, коли вони підійшли ближче. Ніянг схопила Оскара за руку й упала перед ним на коліна.

— Дякую,— сказала вона.— Дякую, що ти нас звільнив. Ми у вічному боргу перед тобою.

— Будь ласка... не потрібно,— Оскар поставив її на ноги. Йому було дуже ніяково, що хтось падав перед ним на коліна.— Не потрібно мені дякувати. Я радий, що побачив тебе. У тебе все гаразд?

— О, так,— завірила його Ніянг.— Мама сказала, що коли я гарно їстиму, то стану такою ж дужою, як і до викрадення.

— Як ви так швидко опинилися на поверхні?

— Не знаю. Точно так, як і тоді, коли нас викрали. Нас узяли й просто підняли нагору.

— Скільки ти в них прожила? — запитала Шарлота.

— Рік або два,— знизала плечима Ніянг.— Точно не знаю. У печерах на час не звертаєш уваги.— Вона уважно придивилася до Шарлоти.— У тебе гарне волосся. Ти подруга Оскара?

Шарлота відчула, як червоніє до сліз.

— Здається, так.

— Тоді тримай його міцно. Дякую й тобі, що звільнили нас. Від імені всіх, хто працював у палаці й каменоломнях. Більшість уже повернулися у свої села, але деякі ще очікують унизу, біля головних воріт.

— Тоді нам потрібно спуститися до них,— запропонував Оскар.

Разом вони спустилися по схилу. Еліза, Вілма, Лєна й Дималь теж приєдналися до них, відтак процесія вийшла врочиста.

Вони ніяк не розраховували, що буде так багато людей. Подякувати своїм рятівникам зібралося не менше ста людей. Старі, молодь, чоловіки й жінки. Багато хто приніс подарунки, які склали до ніг мандрівників. Деякі люди перебували в полоні вже давно й не сподівалися, що знову побачать сонячне світло. Шкіра в них стала зовсім світлою, і вони прикривалися, щоб не обпалитися на сонці. Але всі були раді побачити своїх героїв. Вони аплодували, сміялися й співали пісні. Картина була дуже зворушливою. В Оскара палали вуха, і від сорому він ладен був провалитися крізь землю.

Раптом почулися схвильовані крики. Схоже, присутніх щось налякало. Здалеку почулося глухе дзижчання.

У небі над високими пальмами з’явився довгастий об’єкт. Його боки сріблили промені ранкового сонця. Він стрімко наближався.

— «Пачакутек»! — зраділа Лєна.— Гумбольдт із Лілієнкрономповертаються!

Очі Дималя розширилися від страху.

— «Пачакутек»? Що це? Літаюче чудовисько?

— Не чудовисько,— поправила його Лєна.— Корабель. Щось на кшталт ваших рибальських човнів, тільки пливе по повітрю. Пам’ятаєш, я тобі розповідала?

— Хіба таке можливо?

Лєна розсміялася.

— Якщо хочеш дізнатися детальніше, запитай у Гумбольдта. Він на цьому краще знається. А мені просто подобається на ньому подорожувати.

Довелося трохи заспокоїти стривожених жителів і пояснити їм, що не треба боятися цього незвичайного предмета.

І от корабель уже ширяв у них над головами. Скинули якорі. Над поруччям з’явилися голови обох дослідників.

— Агов там, унизу! — весело крикнув їм Гумбольдт.— Закріпіть канати, і ми до вас спустимося.