Томас Тімайєр - Подих диявола.

Лілієнкрон відкашлявся. На губах у нього промайнула легка посмішка, що відразу зникла.

— Початок нашої подорожі був не надто вдалим,— сказав він.— Ви пам’ятаєте, як скептично я був налаштований.

«Скепсис — це ще м’яко сказано»,— подумав Оскар. Він чудово пам’ятав, якими непримиренними суперниками були обидва вчених на самому початку.

— Відверто кажучи, мені зовсім не сподобалося, що керівником експедиції буде людина, якої я й бачи- ти не хочу,— вів далі Лілієнкрон.— Якби не почуття провини й невідкладна потреба дістатися до суті таємниці кам’яних, я б просто відмовився. Я почував себе в боргу, тому упокорився з долею й вирішив спостерігати за тим, що відбувається, збоку. Але дуже скоро мене геть скорило те, як пан Донхаузер розв’язував проблеми. Мій скепсис потроху почав перетворюватися на замилування.

— Якщо ви дійсно так уважаєте, Лілієнкроне, то ви вдало це від мене приховували,— розсміявся Гумбольдт.

Учений поправив шапку.

— Не кваптеся. Мої погляди можуть відрізнятися від ваших, але я не можу не визнати вашої правоти. Сумніваюся, що подорож скінчилася б так само благополучно, якби керівником експедиції був я. Прошу також вибачити мене за те, що я утнув. Розумію, що моя поведінка була помилковою, і щиро вибачаюся за це,— він знову закашлявся.— Мій висновок такий: очікування не тільки виправдалися, але результати значно їх перевершили. Ми зіштовхнулися з небезпекою, яку я недооцінив і з якою ніколи не зміг би впоратися. Те, що ми ще живі,— заслуга пана Донхаузера. Я б хотів висловити йому мою подяку й замилування і відсьогодні звертатимусь до нього по імені, яке він сам собі обрав. Можливо, цього не можна визнати офіційно, але для мене ви будете гідним спадкоємцем найвидатнішого натураліста Александра фон Гумбольдта,— він підвівся й подав руку дослідникові.— Знімаю перед вами капелюха, Карле Фрідріху,— вклонився він.

Це був зворушливий момент. Оскар помітив, що очі в батька дивно заблищали. Не щодня тобі виявляє повагу такий серйозний суперник.

Шпренглер підійшов до обох учених.

— Я б хотів приєднатися до професора Лілієнкрона й висловити вам свою глибоку вдячність, пане фон Гумбольдт. Гадаю, вас потішить той факт, що мені вдалося обговорити ваші вимоги з керівною особою.

— І який результат? — запитав Гумбольдт.

Шпренглер повернувся на місце. Він відсунув шухляду й вийняв офіційний документ. Оскар витягнув шию. На папері стояв герб Вільгельма Другого, короля Пруссії. Унизу виднівся розгонистий підпис монарха.

— Боже,— пробурмотів він.— Підписано самим імператором!

Шпренглер посміхнувся.

— Цілком правильно, мій юний друже. Коли я сказав, із керівною особою, я не перебільшував,— він підсунув папір так, щоб усім було видно.— Це офіційне скасування заборони на зарахування жінок до університету. А відтак, ваша племінниця Шарлота буде першою жінкою в Німеччині, яка офіційно навчатиметься від зимового семестру. Ваш син також може навчатися в імператорському університеті. Природно, спочатку йому доведеться закінчити необхідні курси.

— Як вам це вдалося? — здивувався Гумбольдт.

— Було нелегко, можете мені повірити. Без допомоги імператриці Августи Вікторії в мене нічого б не вийшло. На щастя, я маю доступ до королеви й зміг натиснути на потрібні важелі. До речі, зараз імператор та імператриця відкривають виставку сенсаційних знахідок із античного міста Пергамон. Ви обов’язково маєте її відвідати.

Він почекав, поки всі вивчать документ, і відкинувся на спинку стільця.

— До речі, моя пропозиція очолити кафедру залишається чинною, пане фон Гумбольдт. Можливо, ви ще раз її обміркуєте. Такі люди, як ви, нам потрібні.

Дослідник посміхнувся.

— Обіцяю подумати. Але для мене набагато важливіше, щоб моя племінниця й син могли навчатися. Дякую вам від усього серця.

— Обіцянка є обіцянкою,— сказав Шпренглер.— Хто знає, можливо, у майбутньому мені ще знадобляться ваші послуги. Як я чув, ви зараз працюєте над особливим проектом,— підморгнув він Гумбольдту.

— Звідки ви дізналися? — насупився дослідник.

Шпренглер знизав плечима.

— Не те, щоб сорока на хвості принесла, але в мене є свої джерела.

— Збожеволіти можна в цьому місті,— пробурчав Гумбольдт.— Тут нічого не можна приховати. Як, цікаво, це вдається іншим ученим?

— Не переймайтеся, любий колего, в них це теж не виходить. Обіцяю, що зберігатиму мовчання. Це справа честі. Але я був би радий, якби при нагоді ви поділилися зі мною деякими результатами.