Томас Тімайєр - Подих диявола.

— Так і буде,— кивнув Дималь.— Я подбаю, щоб ти не порушив угоду, батьку.

Швидким рухом, якого Шарлота не очікувала від Бхамбана, той вихопив із-під саронга гострий кинджал і кинувся на сина. Усе відбулося так швидко, що ніхто не встиг нічого зробити. Ніхто, крім Ламарока. Той змахнув жезлом і вибив кинджал із рук Бхамбана. Зброя з дзенькотом упала на купу золота.

Дималь застиг, немов громом уражений.

— Начальник охорони!

Воїн виступив уперед, склавши руки на знак покірності.

— Що бажаєте, ваша величносте?

— Я хочу, щоб мого батька узяли під варту. Він винен у зловживанні владою й у тому, що свідомо накликав ганьбу на наш дім. Він має постати перед судом, як звичайний злочинець. Поки суд не винесе вирок, його обов’язки виконуватиму я. Якщо вищий суд вирішить, що потрібно вибрати нового короля, то я готовий виконати свій обов’язок.

— Дималю...— Бхамбан не зводив очей із сина.

— Ти відкрив мені очі, батьку. Я знаю, ти вважаєш мене мазунчиком і невдахою, але я тривалий час спостерігав за тобою. Все твоє життя складається з неправди й обману. Я завжди вважав, що ти дієш на благо людей, але тепер зрозумів, що тебе завжди цікавило тільки власне благо. Але я подбаю, щоб справедливість переборола, і на нашому острові знову запанував спокій.

— Як ти насмілився? — голос у Бхамбана тремтів.— Ти завдав мені удару в спину? Ти, мій власний син?

— Точно так, як ти завдав удару в спину власному народу. Ти ганьба Яви. Мені соромно за тебе. А тепер заберіть його.

Бхамбан нестямно закричав, але охоронці вже були поряд. На превелику силу солдатам удалося забрати монарха, який не хотів іти й пручався.

Стало тихо.

Дималь зітхнув.

— Будь ласка, вибачте цю негідну витівку,— сказав він.— Мені шкода, що ви стали свідком, королю Ламарок. Завіряю вас, що дотримаю свого слова. А тепер ми покинемо вас. Дійте, як вважаєте за потрібне. Забирайте своє золото, і будемо вважати наш договір виконаним.

Ламарок ледь помітно вклонився й велів воїнам виносити золоті зливки на вулицю. Гумбольдт, Шарлота й інші мандрівники пішли слідом за принцом. Назовні лив дощ. Спалахували блискавки, гуркотів грім. Вони спустилися з пагорба й озирнулися. Дивно було бачити, як анаки розбирали храм на вершині. «Немов мурахи, які накинулися на шоколадний торт»,— подумала Шарлота. Однак, найдивнішим було те, як вони зникали — начебто крізь землю провалювалися.

Вона торкнулася руки Оскара.

— Бачиш?

— Бачу. Моторошно, правда?

— Чарівництво якесь. Ходімо, нам настав час повер-

татися.

Вони обернулися й попрямували за Дималем у бік палацу.

Н аступного дня вони знову повернулися.

Від скарбниці нічого не залишилося. Місце, де стояв будинок, можна було впізнати тільки за світлою плямою без моху і трав. Не залишилось ані крихти золота. І жодних слідів, куди могли зникнути анаки зі своєю здобиччю.

Оскар обминув це страшне місце. Від самої думки про чортів на спині мокріла сорочка.

— Про що думаєш? — покосилася на нього Шарлота.

— Сподіваюся, із золотом вони стануть щасливішими,— відповів Оскар.— Якщо це все, що їм потрібно, то мені їх шкода.

— І мені,— погодилася Шарлота.— Вони так довго відчували ненависть і гнів, що вже зовсім забули, як можна без цього жити. Упевнена, що Дималь має рацію. Золото збільшує недоліки. Залишається тільки сподіватися, що анаки виконають свою обіцянку й звільнять бранців.

— Авжеж,— розсміявся Оскар.— А інакше, я підозрюю, що батько ще раз спуститься під землю й особисто нагадає королеві Ламароку про обіцянку.

Шарлота теж зайшлася сміхом. Оскар уже давно не відчував на душі такої легкості. І не тільки тому, що пригода мала щасливий кінець, але ще й тому, що він, нарешті, прийняв рішення. Як би не подобалася йому увага Лєни, як би не хвилювався він про неї під час викрадення, але серце його належало Шарлоті. І так буде завжди. Він узяв її за руку й повів до хатин.

Здалеку вони побачили Елізу, яка гралася з Вілмою. Жінка кидала паличку, а пташка її приносила. Звісно, така гра підходила скоріше для собаки, але Вілма була незвичайним птахом. Навіть сюди долітали її коментарі.

Гумбольдт із Лілієнкроном повернулися в Субараю, щоб перевірити «Пачакутек» і поповнити запаси води й продовольства. До їхнього повернення залишалося ще півдня, і залишався ще час, щоб побути наодинці.

— А де Лєна? — запитав Оскар, коли вони з Шарлотою неквапливо прогулювалися по гаю магнолій.— Я не бачив її від самого сніданку.