Томас Тімайєр - Подих диявола.

Дослідник розвернувся й попрямував до храму. За ним ішла довга процесія. Біля входу утворилася невелика тиснява, але все ж таки всередину вмістилися всі. Вони зібралися півколом навколо Гумбольдта, який зупинився посередині величезного порожнього залу. Він почекав, поки всі підійдуть, і заговорив. Його голос луною відбивався від стін.

— Ось місце, де я знайшов камінь, який передав вам унизу в печері, Ламарок,— він постукав ціпком по підлозі.— Він лежав точно тут. Там, де зараз стою я. Як бачите, тут нічого не можна знайти. Тільки пісок, галька та кремінь. Тим, що я звернув увагу на щось незвичайне, я зобов’язаний Вілмі. Вона дзьобнула один із каменів, і я помітив золотаве мерехтіння,— він нахилився й підняв камінь, що обріс мохом.— Бачите?

Він потер поверхню, і справді — у світлі смолоски- пів блиснуло золото. Він кинув камінь Оскару.

Той упіймав і зважив у руці.

— І правда, золото,— підтвердив він.— Щире золо- то. Жодна інша речовина не має такої божественної ваги.

— Ну то й що? — втрутився Бхамбан.— Можливо, тут просто жалюгідні залишки скарбів. Ніякого золота тут немає. Ось уже багато століть, як воно зникло.— На обличчі в нього з’явилася демонічна посмішка: — Марно турбувався, Гумбольдте. Все правильно, я нащадок короля Сукарно. Але жодної монетки тобі не дістанеться. І цій брудній купі рогатих теж. Анаки завжди були недолугі. Як вони могли бути такими наївними, що дозволили відібрати в себе країну за допомогою простого трюку? Вони покарані через власну жадібність. Сукарно вчинив цілком правильно, коли зіштовхнув їх у вулкан. Вони не мають права населяти цей чудесний острів.

Почулося грізне ричання. Ламарок вишкірився. Охоронці Бхамбана наставили зброю на кам’яних. Ті також зайняли бойову позицію. Ситуація загрожувала вийти з-під контролю.

Гумбольдт підняв руки й постав між войовничими групами.

— Постривайте! Я ще не закінчив. Те, що я скажу, розв’яже всі проблеми. Отже...— він повернувся до Бхамбана.— Якщо я вас правильно зрозумів, поважний королю, то ви гадаєте, що потяг анаків до золота — дурня?

— Звісно. Кожному дурневі відомо, що золото не робить щасливим. Якби я міг вибирати своє щастя, мені б хотілося, щоб знову запанував мир.

Гумбольдт із погрозою тицьнув пальцем у бік жирного короля:

— Ловлю вас на слові, Бхамбане. Виходить, ви будете тільки раді, що я його знайшов.

Гумбольдт вихопив камінь із руки приголомшеного Оскара й щосили кинув його в стіну храму.

Пролунав глухий дзенькіт, немов ударили у величезний дзвін. Такий голосний і пронизливий, що Шарлоті спочатку здалося, що в храм ударила блискавка. Вона з подивом дивилася, як дядько попрямував

до дальньої стіни й почав зішкрібати з неї мох, лишайники та ліани. Шар рослин, глини й пилу досягав завтовшки декількох сантиметрів. На те, щоб звільнити шматок стіни з метр площею, пішло досить багато часу. Дослідник перейшов до іншої стіни й так само її розчистив. Усюди, де б він не починав прибирати мохи та бруд, блищало щире золото.

Шарлота затамувала подих. Увесь храм — уся споруда — був побудований із золота.

— Ось ваша власність, королю Ламарок. Король Сукарно знав, що така кількість коштовного металу рано чи пізно привабить ворогів. Тому він вирішив переплавити його на зливки. З них він і побудував цю скарбницю. Золото ніколи не залишало цього місця. Беріть його, воно ваше. Зламайте храм і забирайте з собою. Тільки пам’ятайте про свою обіцянку. Як і ти, Дималю. Пам’ятайте обоє, що досі це золото не приносило нічого, крім нещастя.

Анаки стрепенулися й кинулися здирати зі стін бруд і рослини. З неймовірною силою виламували вони зливки зі стін. Купа золота в центрі залу збільшувалася з кожною хвилиною.

Шарлота подивилася на Бхамбана. Очі короля налилися кров’ю. Шкіра блищала від поту, погляд гарячково блукав. Нарешті, коли один із анаків заходився розбирати підлогу, монарх не витримав.

— Агов! — крикнув він.— Зупиніться! Негайно припиніть. Угода недійсна. Її уклали не ті люди. Королем є я, і своєї згоди я не давав.— Він підняв голову: — Ім’ям моїх предків я наказую вам негайно залишити палац. Жоден із вас більше не сміє ступати в мої володіння або виносити золото. Воно належить мені й тільки мені.

— Не обманюйтеся,— порадив йому Гумбольдт.— Я знав, що вам не можна довіряти. Ви до останньої миті сумнівалися, що я справді знайду скарби. А що стосується угоди, то вона дійсна. Золото не ваше.

Це власність народу тунгал. І так само, як і ви — нащадок короля Сукарно, Дималь — ваш нащадок. Кревну лінію дотримано. І це важливо. Дималь буде новим королем, і він виконає обіцянки.