Томас Тімайєр - Подих диявола.

— Прокидайтеся, швидше! Нас... на нас напали.

Слова справили миттєву дію. Гумбольдт підскочив, упустив папір та олівець і схопився за арбалет. Лілієнкрон виповз із гвинтівкою з гриба, і за ним показалися Шарлота, Вілма й Оскар. Усі виглядали дуже втомленими. Але, побачивши, що їх розбудило, відразу прокинулися.

І з протилежного боку галявини на них дивилася незнайома істота. Оскар міг помітити, що шкіра її була поцяткована численними шрамами. Через плече було перекинуто звірину шкуру, перехоплену шкіряними ремінцями. На поясі теліпалися звірині кістки й черепи. Поряд із ними побрязкувало кілька ножів. Істота повільно наближалася до них, виставивши меч.

— Агов! — гукнув Гумбольдт, піднімаючи руку.— Ані кроку далі!

Але схоже, істота не злякалася. Навпаки. Вона люто

вишкірилася й засичала.

Не встиг Гумбольдт підняти арбалет, як незнайомець змахнув мечем і вибив зброю в нього з рук. Арбалет описав дугу в повітрі й упав у кущі. Гумбольдт блискавично пригнувся. І вчасно, тому що другий ударзніс шапинку гриба в нього над головою. Лезо просвистіло всього за декілька сантиметрів. Гумбольдт вихопив із ціпка шпагу й ударив по руці істоти. Клинок відскочив від лускатої шкіри, навіть не подряпавши її. Чудовисько з ричанням кинулося на дослідника.

Оскар із жахом зрозумів, що ухилитися від другого удару Гумбольдту не вдасться. Але смертельного удару так і не було завдано. Пролунав тріск. Істота відскочила на півметра назад і спантеличено опустила меч. Із гвинтівки Лілієнкрона піднімався дим. Учений пересмикнув затвор, і на землю впала гільза. Чудовисько подивилося вниз: куля просто відскочила від його лускатої шкіри.

І все ж таки на грудях у нього залишилася біла пляма. Начебто по каменю вдарили молотом. Істота заревла й кинулася до вченого. Лілієнкрон спробував перезарядити гвинтівку, але занадто повільно. Агрессор дістався до нього раніше, ніж він устиг натиснути на курок. Гвинтівка сіпнулася, пролунав постріл, але куля лунко вдарилася об найближчий камінь, відрикошетила й просвистіла в них над головами. Лілієнкрон захитався, упав на Оскара, і той спіткнувся об лампу.

На нього відразу накинувся кам’яний. На зріст під два метри, широкий, як шафа, і небезпечний, як розлючений ведмідь.

Захищаючись, Оскар виставив руки. У цей момент із лампи вдарила блискавка. Печеру опромінило сліпуче біле світло, освітивши контури скель. Оскару здалося, що вибухнула зірка. І відразу ж щось налягло йому на груди.

Пролунав тріск. Оскар хотів закричати, але не міг. Кам’яний притиснув його до землі.

Першим підбіг Гумбольдт.

— Не рухайся! Ми спробуємо тебе витягти! Елізо, Шарлото, Лілієнкроне! Допоможіть мені!

Чудовисько важило не менше ста кілограмів. Із неймовірними зусиллями його вдалося відтягнути. За кілька хвилин Оскара звільнили. Він обмацав себе, але не виявив жодних ушкоджень, крім декількох подряпин.

Кам’яний застиг, немов стовп. Шкіра в нього стала сірою й укрилася мережею тонких тріщин.

Ізсередини в нього пролунало потріскування. Начебто десь працювали мірошницькі жорна. На поверхню виступив пісок, поповзли нові тріщини.

— Що з ним відбувається? — запитав юнак.— Таке враження, що він скам’янів.

— Що з ним відбувається? Це ти повинен знати,— уважно подивився на нього Гумбольдт.— Із мого місця мені здалося, що ти метнув у нього блискавку.

— Блискавку?

Оскар натиснув на вимикач лампи. Нічого.

— Напевно, поганий контакт,— сказав він.— Бачиш? Нічого,— знову натиснув він на вимикач.

Дослідник узяв у нього лампу й разів зо два покрутив рукоятку. По слабкому жеврінню можна було зрозуміти, що лампа ще працює.

— Дивно,— пробурмотів він.— Схоже, вона швидко розрядилася. Напевно, коротке замикання.— Він розгублено подивився на інших.— Природно! — раптом вигукнув він.— Світло! От воно що! Вони чутливі до світла. Воно перетворює їх на камінь.

Еліза наморщила лоба:

— А як же світло назовні, в печері?

Гумбольдт похитав головою.

— Занадто слабке. Пам’ятаєте, як нам спочатку було складно орієнтуватися? Оранжево-червоні сутінки. Але наші очі — дивні інструменти, вони добре адаптуються. Якщо почекати значний час, можна буде бачити й при найгіршому освітленні. Якби ми зараз раптом потрапили на яскраве сонячне світло, ми б відразу осліпли.

— Ну звісно! — Оскару згадалася зустріч у Поронзі, коли його врятувала лампа Гумбольдта. Пісок, що посипався зі шкіри істоти... Тепер усе стало на свої місця.