Томас Тімайєр - Подих диявола.

Лілієнкрон раптом розхвилювався.

— Тому вони не могли схопити мене в долині! Вони стали занадто повільними. Світло робить їх нерухомими, точно! Нарешті ми знайшли їхнє вразливе місце.

— Уразливе місце — це добре,— охолодила його запал Еліза.— Але мені здається, що радіти ще зарано.— Вона пильно дивилася на чорта.— Чуєте?

Мандрівники прислухалися. Зсередини скам’янілого створіння чувся глухий злісний рик. Начебто відлуння віддаленої грози. Аж тут істота ворухнула лівою лапою. На землю посипався пісок. Оскар із жахом побачив, що чудовисько заворушило пальцями.

Воно оживало.

На землю знову посипався пісок і дрібні камінці.

Істота переставала бути схожою на камінь. Від страху всі позадкували.

— Лампу! Швидше, лампу! — Гумбольдт махнув рукою у бік рюкзаків.

Шарлота кинулася до речей і принесла другий світильник. Лампа була повністю заряджена. Гумбольдт спрямував промінь світла на пальці істоти. Вони відразу ж перестали рухатися.

— Як ти викликав блискавку?

— І гадки не маю,— відповів Оскар.— Усе відбулося занадто швидко. Я відсахнувся, підняв руки, щоб захиститися. Напевно, я випадково зачепив вимикач.

— Прекрасно. Так і спробую зробити. Заплющте очі. Навіть крізь закриті повіки Оскара засліпила яскрава блискавка. Коли він розплющив очі, побачив, що кам’яні м’язи істоти перестали тремтіти. Якщо мит тому вона нагадувала згусток глини, то тепер стала схожою на старий завітрений камінь.

Гумбольдт задоволено кивнув.

— Надовго його це не затримає, але дасть нам певний час. За кілька хвилин заціпеніння мине. Хапайте речі й уперед.

За п’ять хвилин вони вийшли з печери й повернули праворуч. По крутому схилі скелі вони повільно прямували убік каменоломні. Вони вирішили рухатися в цьому напрямку, поки не дійдуть до фортеці. Якщо вірити опису Ніянг, туди було не більше години ходьби.

В обличчя дмухав сильний вітер. Оскар обв’язаврот носовою хусткою й заплющив очі. Пісок замітав сліди. Це добре. Не хотілося б іще раз потрапити

до рук цього розбійника.

Зовсім скоро Оскар уже хекав, як паровик. Він зовсім забув, як тут спекотно. На щастя, води в них удосталь. Разом із речами, в які вони повинні будуть переодягтися, в кожного за спиною було не менше п’ятнадцяти кілограмів. Лямки рюкзака врізалися в плечі. Ноги потопали в піску.

— Зачекайте,— попросив він.— Мені потрібно ковтнути води. Може, ми переодягнемося? Саме час.

— Чудова ідея,— сказав Гумбольдт.— Так і зробимо, щойно знайдемо захищене місце. Мені вже кортить приступитися до дій.

Усі роздягнулися до нижньої білизни й надягли приготовлені речі. Весь одяг склали в один рюкзак. Змішавши воду з пилом, отримали червонувату пасту, якою намазали шкіру й одяг. Зверху гарненько натерлися дрібним чорним піском, особливо старанно втираючи його у волосся. Рукава сорочок відірвали, додали ще кілька дірок. Оскар обірвав штани під коліньми, а Лілієнкрон навіть відмовився від своєї шапки. Еліза із Шарлотою намастили волосся глиною й уклали коси вузлом. Зовсім скоро їх уже годі було відрізнити від рабів. Настала черга Гумбольдта. Його перетворення зайняло значно більше часу. Перш ніж надягти цапину маску з кори гриба, йому на голову прив’язали два скручених корені. Надягли маску, у якій були прорізані отвори для очей, вставлені кілька шматків деревини замість зубів і невеликі шматки моху замість вух,— і морда готова. Плечі та спину йому обклали мохом і лишайником, і Еліза закріпила їх бинтами так, щоб було схоже на вовну. Навколо стегон і навхрест через груди пов’язали шкіряні ремені й обвішали їх усілякою зброєю: ножі, ласо, арбалет, стріли. Найбільше довелося повозитися з ногами. Копит у Гумбольдта не було, тому довелося прив’язати довгасті камені.

Хоча будь-який кам’яний визнав би в досліднику чужинця, вони сподівалися, що до зустрічі справа не дійде. У крайньому випадку, в них були індукційні лампи.

Гумбольдта довго натирали червоною глиною, піском і сірим пилом, поки його насилу можна було відрізнити від найближчого каменю. Оскар вручив йому бамбукового списа і відступив. Маскування вдалося! Навіть Лілієнкрон, що ставився до витівки скептично, не міг утримати посмішки.

— Бачили б ви себе, мій любий колего! Чудове видовище. Вас легко можна прийняти за корінного жителя Папуа-Нової Гвінеї.

— Прекрасно, що я вас повеселив,— пролунала млява відповідь.— Хотілося б мені подивитися на вас у цьому костюмі. Він колеться й кусається, в очі сиплеться пісок. Повірте, я б краще бігав у пов’язці на стегнах.