Томас Тімайєр - Подих диявола.

Еліза й Шарлота перезирнулися. Костюми всіх розвеселили.

— Ну, годі,— сказав Гумбольдт.— Ми не на маскараді, ви не забули? Де мій батіг?

Оскар поклав у руку батька довгий гнучкий пагін.

— Ось,— сказав він.— Тільки, будь ласка, не бий занадто сильно. Не забувай, що ми бідні напівмертві раби. Сильного болю ми просто не винесемо.

— Тоді стуліть пельку,— проричав дослідник і зв’язав усіх мотузкою.— Чим швидше ви бігтимете, тим менше ударів батогом отримаєте. Пам’ятайте, що тепер я ваш володар.

Усі голосно розсміялися.

П атруль з’явився, немов із нізвідки. Мить тому не було нічого, крім червоного піску, як раптом Оскар і його друзі побачили велику групу схожих на чортів істот у супроводі гігантського ящера. Верхи на ньому сидів широкоплечий воїн із величезним списом у руках. Схоже, лицар або аристократ, якщо в кам’яних існують подібні поняття.

Група рухалася просто до них. Гумбольдт спробував непомітно звернути, щоб збільшити відстань між ними. Роздивитися їх можна буде тільки метрів за десять. Оскар розумів, що це занадто ризиковано.

Звісно, вітер і пісок заважали добре розглянути подорожан, але от чи введе це в оману охоронців, залишалося тільки чекати.

— Опустіть голови,— прошипів Гумбольдт.— Поводьтеся як раби. Стогніть, плачте, не відривайте погляду від землі. Ні за яких умов не дивіться їм в очі.

У каменоломнях нам сказали, що це вважається великою нешанобливістю. І не ображайтеся, якщо я вперіщу вас батогом. Це для більшої переконливості.

Лілієнкрон пробурмотів щось на зразок «Дуже дякую», однак голосно заперечувати не наважився.

Воїни були вже зовсім близько. Тепер усе залежало від того, як переконливо вони зіграють свої ролі.

Гумбольдт клацнув батогом і видав звуки, схожі на мову кам’яних. Гнучке стебло стьобнуло мокру від поту спину Оскара.

Ще метрів тридцять. Юнак розрізнив металеве постукування. Ці створіння озброєні до зубів. Деякі з них були в обладунках, зроблених, напевно, зі шкір якихось тварин. Мечі та дрюки були прикрашені кістками.

Оскар намацав лампу. Сумнівно, щоправда, що це допоможе. Після спалаху потрібно хвилин зо три, щоб знову зарядити лампу. Занадто довго, щоб устигнути впоратися з ворогом. І ще не відомо, як на світло відреагує ящір.

Оскар уперше бачив дивовижну рептилію так близько. Вона дуже нагадувала істоту з ілюстрованої книги Гумбольдта з історії первісного суспільства й найдавнішої історії. Три роги, два на лобі й один на носі. Кістяний наріст на потилиці, що захищає вразливу шию. Можливо, це трицератопс, хоча форма голови й не збігається. Від кроків чудовиська стугоніла земля.

Знову клацнув батіг. Стебло просвистіло за декіль ка сантиметрів від голови Оскара. Ще трохи — і йому знесло б половину вуха. Чудовисько видерлося на гребінь пагорба. Вершник привітально підняв руку. На списі в нього теліпалися черепи вбитих тварин. Гумбольдт привітав його у відповідь таким самим жестом. Не зрозуміло, як йому вдавалося залишатися таким спокійним. Здається, спрацювало. Патруль не звернув на них особливої уваги й просто пройшов далі.

Маскування вдалося.

Не зупиняючись, вони пішли вперед і йшли, аж поки воїнів було видно. Тільки тоді зупинилися.

Гумбольдт підняв маску й обтер лоба. Руки в нього тремтіли.

— Добре трималися, друзі мої,— сказав він тремтячим голосом.— Якщо чесно, не думав, що наша витівка спрацює. Ви просто непереможні. Дякую кожному!

А тепер ходімте далі. Будемо сподіватися, що Лєна ще жива.

Лєна виринула з глибокого свинцевого сну. Вона розплющила очі й зрозуміла, що це був не кошмарний сон: вузька кімнатка, тверда дерев’яна лежанка, косі стіни,— все це було наяву. Але поряд із ліжком стояв глечик, і в ньому щось було. Вона піднесла його до губ і зробила кілька ковтків. Потім підвелася. Важко ступаючи по теплій кам’яній підлозі, підійшла до вікна й виглянула.

Її комірчина розташовувалася в бічній частині фортеці, метрів за тридцять над землею. Камені були грубо обтесані й недбало підігнані. Злізти по них навряд чи вдасться. Унизу вона побачила подвір’я, у якому стояло кілька ящерів у загороді. Напевно, їх використовували замість верхових коней. До неї долинули шипіння та сморід. Двоє охоронців кидали тваринам м’ясо. Вдалині простирався пустельний пейзаж. Ані трави, ані дерева, ані кущика, тільки камені, пісок і чорні уламки скель. Як же вона скучила за іншими кольорами! За зеленими луками, синім небом і білими хмаринками. Тут замість них була тільки червона спека та