— Зазвичай гейзер виникає через пароутворення,— пояснив він.— Вода натрапляє в ґрунті на гарячий шар гірської породи, нагрівається до температури кипіння, випаровується й під тиском викидається нагору. Назовні вона остигає, опускається вниз, і все починається спочатку. У холодного гейзера трохи інший принцип. У порожнині збирається вода, насичена вуглекислим газом, поки не досягне критичної точки, коли вміст газу стає максимально можливим. Тоді вуглекислий газ починає підніматися вгору й піддається стисканню. Газові бульбашки збільшуються в об’ємі й витісняють воду. Гейзер починає переповнюватися, тиск водяного стовпа незначно слабшає, і це веде до того, що знову починає підніматися вуглекислий газ. Він, у свою чергу, теж спрямовується вгору, і вода піднімається з гейзера. Цей ефект доміно веде до ще більш стрімкого виходу газу, за якого на поверхню вириваються бульбашки більше метра в діаметрі й захоплюють за собою воду. Коли джерело спустошується, починається новий цикл. Фактично, принцип дії той же самий, що й у пляшці з содовою, котру збовтали і стукнули по денцю, щоб відкоркувати.
Учений зачерпнув води й ковтнув.
— Схоже, проблему з водою ми розв’язали.
— Куди зникла вода? — запитала Шарлота й подивилася вгору.
З отвору ще капало.
— Хто знає,— відповів Гумбольдт.— Здається, тунель дуже довгий. Імовірно, вона по якихось каналах повертається до водойми. Подивіться, басейн унизу знову починає заповнюватися. Я гадаю, що ще півгодини — і він знову буде повним.— Він зняв із плеча сумку й арбалет.— Принаймні, це підходяще місце для відпочинку. Поїмо, поспимо й поговоримо. Нам потрібно багато чого розповісти.
Еліза схвильовано слухала розповідь Оскара й Гумбольдта про зустріч із дівчинкою-рабинею. Були в цій історії й жахи, і лиха, але була й надія. Як виявилося, число викрадених за багато років людей досягало кількох сотень, і постійно прибували нові раби. Багато хто помер, але більшість усе ж таки вижила й сподівалася одного разу знову повернутися на землю. Людей використовували для будівництва шляхів, місць поховання й храмів, для зміцнення фортеці. Гірську породу, як повідомила їм Ніянг, пронизували сотні штолень і тунелів. Деякі були такими довгими, що досягали поверхні землі. Кам’яні освоювали підземний світ. Вони приборкали глибинних істот і почали використовувати їх для своїх цілей. Піщаних землерийок, величезних мокриць і могутніх вогнедишних ящерів. Тільки з дикими піщаними акулами не змогли вони впоратися, але кам’яні безстрашно від них відбивалися.
Доля рабів була жахливою, але в них жевріла надія на звільнення. Подейкували, що настане день, коли спаде прокляття, і їм дозволять знову повернутися нагору, до своїх сіл. Тільки ця надія й підтримувала в них життя. Але чи наступить колись цей день, і чи повернуться вони нагору,— цього ніхто не знав.
— А що це за фортеця? — запитала Еліза.— А може, Лєну повели туди?
— Можливо,— відповів Оскар.— До неї йти приблизно півгодини на північний захід. Тут, унизу, компас не працює, але ми запам’ятали напрямок. Ніянг каже, що споруда неприступна й оточена крутими скелями. Кожного бранця спочатку приводять туди. Там вони залишаються доти, поки не вирішать, що з ними робити. Гадаю, пошук потрібно починати саме там.
— А чи є можливість витягти звідти когось? — скептично поцікавилася Шарлота.
— Упевнений, що це буде нелегко,— сказав Оскар.— Судячи з опису Ніянг, висота споруди — понад сто метрів. Але ми маємо спробувати. Із цим погодилися всі, крім Лілієнкрона. Той був не в захваті.
— Як ми непомітно наблизимося до фортеці? Наскільки я зрозумів, там немає жодної можливості сховатися, і сила-силенна вартових.
— Гарне заперечення,— задумався Гумбольдт.— Перед нами стоїть таке питання: чи йти нам напролом, чи діяти хитрістю. Ці кам’яні, схоже,— чудові воїни. З піщаною акулою вони впоралися всього за кілька хвилин. А ви знаєте, що це було за чудовисько.
— Вони озброєні до зубів і добре вимуштрувані,— додав Оскар.— Щити, списи, мечі,— немає нічого, чим би вони не володіли. Іти відкрито було б чистим божевіллям.
— Що ти пропонуєш? — поцікавився Лілієнкрон.
— Нам потрібно замаскуватися,— заявив Оскар.
Лілієнкрон підняв брову:
— Схоже, я недочув.
— Ні, ні,— заперечив Оскар.— Я серйозно.
— І де ж це? У камінні?
— Ні. У рабів.
— Дурня!
— Дозвольте хлопчикові домовити,— втрутився Гумбольдт.— Давайте спочатку вислухаємо його пропозицію.
Читать дальше